Книги Українською Мовою » 💙 Фантастика » Хто боїться смерті 📚 - Українською

Читати книгу - "Хто боїться смерті"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Хто боїться смерті" автора Ннеді Окорафор. Жанр книги: 💙 Фантастика / 💛 Фентезі. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 21 22 23 ... 118
Перейти на сторінку:
що це стосувалося моїх місячних. До кінця залишалося ще близько одного дня, і кров виходила з мене поодинокими краплинками. Він же говорив так, ніби я вся була в ній.

Він з огидою показав на мій стан:

— А це має бачити лише твій чоловік.

Я знову спантеличилась, а тоді опустила очі й побачила, як виблискує ланцюжок у мене на животі, нависнувши над рапою. Я хутко його сховала.

— Хай те, що тебе переслідує, доконає тебе. Так краще, — сказав він.

— Будь ласка, — промовив Мвіта, підійшовши до нас. — Не ображайте її, оґо. Вона мені дорога.

— Так, знаю, ви всі тримаєтеся купи, — сказав Аро.

— Я не казав їй прийти! — твердо відповів йому Мвіта. — Вона нікого не слухає.

Я витріщилася на Мвіту, приголомшена та ображена.

— Мені байдуже, хто її послав, — сказав Аро, змахнувши своєю великою рукою.

Мвіта опустив погляд, і я мало не закричала. «Він в Аро наче в рабстві, — подумалось мені. — Наче океке в нуру. Але ж його ростили як нуру. Яка відсталість!»

Аро пішов геть. Я швидко повернулася й пішла назад, до кактусових воріт.

— Ти сама це на себе накликала, — загарчав Мвіта, йдучи за мною. — Я ж казав тобі не…

— Ти мені нічого не казав, — відповіла я і пришвидшила крок. — Ти з ним живеш! Він отак думає про таких, як ми, а ти ЖИВЕШ У ЙОГО ОСЕЛІ! Б’юсь об заклад, що ти йому куховариш і прибираєш! Мене дивує, що він узагалі їсть те, що ти готуєш!

— Усе не так, — заперечив Мвіта.

— Ні, так! — закричала я. Ми пройшли кактусові ворота. — Мало того, що я — еву, і того, що та штука хоче до мене добратися! Я ще й жіночої статі. Той божевільний, з яким ти живеш, любить тебе й ненавидить, але мене він просто ненавидить! Мене всі ненавидять!

— Твої батьки тебе не ненавидять, і я теж, — зауважив він. — Твої подруги тебе не ненавидять.

Я його не слухала. Я вже побігла. Я бігла, доки не впевнилася в тому, що він не біжить за мною. Я пригадала маслянисто-чорне пір’я, що вкриває могутні крила, сильний дзьоб, голову з мозком, розумність якого могла осягнути лише я та ще, може, той козлячий прутень Аро. Я полетіла високо й далеко, думаючи й думаючи. А діставшись нарешті додому, проскочила у вікно своєї спальні та обернулася на себе — тринадцятирічну, майже чотирнадцятирічну дівчинку. Я заповзла голяка в ліжко, не зважаючи на краплинки крові, й повністю накрилася ковдрами.

Розділ 9

Нічне жахіття

Я перестала розмовляти із Мвітою, а він перестав до мене ходити. Минуло три тижні. Я сумувала за ним, та моя злість на нього була сильнішою. Мій вільний час заповнювали Бінта, Лую й Діті. Якось уранці, коли я, набурмосившись, чекала їх на шкільному подвір’ї, повз мене пройшла Лую. Спершу я подумала, що вона мене просто не побачила.

Тоді помітила, що в неї нещасний вигляд. Її очі були червоні й розпухлі, наче вона поплакала чи не виспалася. Я побігла за нею.

— Лую! — гукнула я. — Ти в порядку?

Вона повернула до мене порожнє обличчя. Тоді всміхнулась і стала більш схожою на себе.

— Ти виглядаєш… стомленою, — промовила я.

Вона засміялася.

— Правильно. Мені дуже погано спалося. — Ох уже ця Лую та її двозначні заяви. Як-от ця. Але я знала Лую. Якщо вона хотіла щось розповісти, то розповідала, коли вважала за потрібне. Прийшли Бінта й Діті, ми сіли, і Лую вже була далеко від мене.

— Чудовий день, — сказала Діті.

— Ну якщо ти так кажеш… — пробурчала Лую.

— Якби ж то я могла завжди бути такою щасливою, як ти, Діті, — сказала я.

— Ти не в гуморі лише через те, що ви із Мвітою почубилися, — зауважила Діті.

— Що? З-звідки ти знаєш? — Я випрямилася, сама не своя з тривоги. Якщо вони знають про нашу сварку, то чули і про те, через що ми сварилися.

— Ми знаємо тебе, — сказала Діті. І Лую, і Бінта схвально гмикнули. — Останні два тижні ми бачили тебе вдвічі частіше.

— Ми не дурні, — докинула Бінта і вгризлася у бутерброд з яйцем, який витягнула зі своєї торби. Він розплющився між її книжками і здавався дуже тонким.

— То що сталося? — запитала Лую, потираючи лоба.

Я знизала плечима.

— Твої батьки проти? — спитала Бінта. Вони підсунулися ближче.

— Просто облиште цю тему, — відрізала я.

— Ти віддала йому свою цноту? — запитала Лую.

— Лую! — вигукнула я.

— Я просто питаю.

— Ланцюжок у тебе на животі позеленів? — запитала Бінта. У її голосі вчувався мало не відчай. — Я чула, ніби саме це відбувається, якщо мати з кимось близькість після Одинадцятого ритуалу.

— Я сильно сумніваюся, що вона була з ним близька, — холодно сказала Діті.

Перш ніж лягти спати, я сіла на підлогу для медитації. Щоб заспокоїтися, мені знадобилося чимало зусиль. Коли я закінчила, моє обличчя було мокрим від поту та сліз. Під час медитації я майже завжди не лише рясно пітніла (що було дивно, оскільки зазвичай пітнію дуже мало), а й плакала. Мвіта пояснював, що я так звикла до постійного напруження, що, геть його позбувшись, буквально плакала від полегшення. Я прийняла душ і побажала батькам доброї ночі.

Опинившись у ліжку, я заснула, і мені наснився заспокійливий пісок. Сухий, м’який, неторканий і теплий. Я була вітром, який котився з нього дюнами. Тоді пересувалася щільними розтрісканими землями. Я пересувалася під співи листя впертих дерев і сухих кущів. А далі — натоптана дорога, інші дороги, мощені та запорошені піском, повні людей, які мандрували з важкими клунками, скутерами, верблюдами, кіньми. Дороги були чорні, гладенькі та блищали так, ніби пітніли. Люди, що йшли дорогами, несли небагато речей. Це були не подорожні. Вони були недалеко від дому. Вздовж дороги стояли крамниці та великі будівлі.

У Джвагірі люди не провадили Розмови край дороги чи на ринку. А ще там було зовсім небагато людей зі світлою шкірою — і ніхто з них не був нуру. Вітер відніс мене далеко.

Тут

1 ... 21 22 23 ... 118
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Хто боїться смерті», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Хто боїться смерті"