Читати книгу - "Девід Копперфілд"

— Чи не казала вона вам, коли ви її знову побачите? — допитувався я.

— Ні, мастере Деві, — мовив він, замислено провівши рукою по обличчю. — Я її про це запитував, але вона сказала, що відповісти не може.

Я давно вже облишив підбадьорювати його надіями, які висіли на волосинці, і тому цього разу зазначив лише, що, мабуть, незабаром він знову побачиться з Мартою. Інші думки, які виникли в мене з приводу цієї звістки, я зберігав для себе, бо вони були не дуже втішні.

Тижнів через два ввечері я самотньо походжав по саду. Я добре пам'ятаю цей вечір. Це був другий вечір на тому тижні, що призначений був містером Мікоубером для нашого спільного візиту в Кентербері. Цілий день ішов дощ, і повітря й досі було вогке. Ще важке від вологи листя звисало з дерев, але хоч небо було все ще темне, дощ уже вщух і пташки весело співали... Я довго ходив по саду, доки не спустилися вечірні сутінки, і голоси пташок не замовкли; запанувала та особлива тиша, яка буває тільки за містом, коли не чути навіть шарудіння листя, і лише зрідка з легким плюскотом падають краплини з верхівок дерев.

Біля нашого котеджу була маленька, вкрита плющем алея. Вона вела до дороги, яка проходила повз наш будинок. Багато про що міркував я. Випадково глянув я на це місце і побачив постать, вбрану в простий плащ. Вона кланялася мені і знаками кликала до себе.

— Марто! — сказав я, підійшовши до неї ближче.

— Чи можете ви піти зі мною? — схвильовано спитала вона пошепки. — Я була в нього, а його немає вдома. Я написала, куди йому треба прийти, і сама поклала записку на столі. Казали, що він не забариться. Я маю новини для нього. Чи можете ви піти негайно?

Замість відповіді я одразу вийшов за ворота. Марта похапцем притулила руку до свого рота, давши мені знак мовчати, і пішла в напрямку до Лондона, звідки, як міг я судити з її вбрання, вона прибула до мене пішки.

Я спитав, чи не туди ми йдемо. Вона кивнула і повторила той самий жест рукою. Тоді я спинив порожню карету візника, яку ми зустріли на дорозі. На запитання, куди їхати візникові, вона відповіла: «До Золотого скверу. І швидше!» — і зіщулилась у кутку, закривши обличчя однією тремтячою рукою, а другою знову й знову повторюючи той самий жест, немовби вона не в силі була чути звуків людського голосу.

Я був схвильований і мучився внутрішньою боротьбою між світлими сподіваннями та жахом. Я подивився на неї, щоб знайти пояснення, але побачив хіба що бажання лишатися мовчазною і відчував, що в мене таке саме бажання. Тому я вирішив не переривати тиші. Всю дорогу ми не мовили ні слова. Іноді вона заглядала у вікно, бо їй здавалося, що ми їдемо дуже повільно, хоч насправді ми їхали досить швидко, але все одно лишалась мовчазною.

Ми спинилися за її вказівками біля одного з входів до Золотого скверу; там я наказав кучерові чекати. Марта схопила мене за руку і поспішно повела до однієї з похмурих вулиць, яких чимало в цій частині міста; колись там стояли пишні будинки, в яких жили багатії, по одній сім'ї в кожному домі, але давно вже вони перетворились у житла бідноти, і кожна кімната винаймалась окремо. Ввійшовши до відчинених дверей одного з цих будинків і відпустивши мою руку, вона знаком запросила мене йти за нею загальними сходами, що нагадували потік, який впадає у вулицю.

У будинку було повно мешканців. Доки ми сходили нагору, двері сусідніх кімнат раз у раз відчинялись і з них виглядали чиїсь голови, інші мешканці йшли униз і зустрічалися нам по дорозі. Ще на вулиці я глянув на вікно і помітив жінок та дітей, які визирали з-за квіткових горщиків; очевидно, ми привернули їхню увагу, бо саме вони і відчиняли в себе двері, коли ми йшли нагору. Сходи були широкі, паркетні, з масивним поруччям з якогось темного дерева; над дверима вклинилися карнизи, прикрашені різьбленими фруктами та квітами; підвіконня були дуже просторі. Але всі ці залишки колишніх розкошів були в найжалюгіднішому стані, всі брудні і обідрані; іржа, вогкість і час позначились і на підлозі, яка в багатьох місцях прогнила і була навіть небезпечна. Я помітив сліди деяких спроб вдихнути нове життя в це ветхе тіло; подекуди давнє коштовне різьблене дерево було залатане простими дошками; але це нагадувало шлюб старого збіднілого аристократа з бідною плебейкою; обидва співучасники цього невдалого зв'язку з огидою цурались одне одного. Деякі з вікон, що виходили на сходи, були наполовину або зовсім забиті дошками. У решті вікон не лишилося жодної шибки. Крізь погнилі рами ніколи не виходило, а тільки входило зіпсоване повітря; крізь ці вікна я побачив такі самі вікна таких самих жалюгідних будинків і похмурий двір, що правив за смітник для всього населення цих будинків.

Ми підіймалися на горішній поверх. Кілька разів мені в присмерку здавалося, що перед нами миготів поділ жіночої сукні. Ми підійшли до останніх щаблів, які вели вже прямо на горище, і побачили саму жінку, коли вона на секунду спинилася перед якимись дверима. Потім вона натиснула на ручку і ввійшла до кімнати.

— Що це має означати? — прошепотіла Марта. — Вона ввійшла до моєї кімнати. Я зовсім не знаю її.

Зате я знав її. На моє здивування впізнав я в ній міс Дартль.

Кількома словами я пояснив моїй супутниці, що бачив цю леді раніше; ледве я встиг зробити це, як у кімнаті залунав голос відвідувачки, хоч ми не могли чути, що вона говорить. Марта глянула на мене здивовано, повторивши свій попередній жест, і тихенько повела мене по сходах; потім вона підійшла до маленьких дверей з другого боку; двері ці були без замка і відчинилися від одного дотику. Ми ввійшли до порожньої комірчини з низькою похилою стелею: приміщення це було не більше за шафу для посуду. Між цією комірчиною і кімнатою, що її Марта називала своєю, були маленькі, трохи прочинені двері. Тут ми спинилися, ледве дихаючи від утоми, і супутниця моя злегка затиснула мені рота рукою. Я міг бачити тільки, що сусідня кімната була досить простора; там стояло ліжко; на стінах висіло кілька лубочних зображень кораблів. Я не міг бачити ні міс Дартль, ні особи, до якої вона зверталася. Безперечно, і Марта не могла їх бачити, бо моє місце було зручніше.

Мертва тиша панувала кілька секунд. Марта не віднімала руки від моїх губ, а другу руку підвела, уважно прислухаючись.

— Яке мені діло, що її немає вдома! — чванливо сказала Роза Дартль. — Я її зовсім не знаю. Я прийшла побачити вас.

— Мене? — відповів ніжний голос.

Почувши його, я затремтів усім тілом. Бо то був голос Ем’лі.

— Так, — відповіла міс Дартль. — Я прийшла подивитися на вас. То й що? Вам не соромно показувати обличчя, яке наробило стільки лиха?

Рішуча невблаганна ненависть, холодна гострота і придушений гнів, які звучали в її голосі, були такі виразні, що я немов бачив її перед своїми