Читати книгу - "Царівна (збірник), Ольга Юліанівна Кобилянська"

– Пусти! – домагається вона строго і звільняється, збентежена, з його рук, що ніби навіки взяли її в полон, інший рух забули.

– Туркине! – повторює він, не тямлячись з радості. – Я стільки разів тут наждався вже на тебе, стільки натужився за тобою, а ти аж тепер прийшла.

– Аж тепер, – повторює, сміючись, а відтак додає: – Тому й пусти, – і освободжується з його рук нетерпливо. – Я не йшла сама, – оправдується відтак квапно, – а йшла з одною жінкою (ніколи не могла перемогти себе про Мавру заговорити)… Цить, – додає потайно, півголосом, – вона ходить часом сюди і під «Білий камінь», і шукає там якогось зілля…

– Лиш тут най не йде! – перебиває він її і притискає знов до грудей. – Тут нехай не йде, бо зараз кину в яр. Нині неділя, ти врешті прийшла… діждався тебе, моя зоре, тож нехай не йде.

Вона дивиться на нього, підсуваючи чорні брови вгору, і, усміхаючись, питає:

– Ти, кажеш, ждав тут не раз вже на мене?

– Нині четверту неділю як жду.

– А я ходила по лісах, та все заверталася з дороги назад, не могла звернутися до тебе…

Він заглядає їй в очі, що ніколи не бачили зла і все дивляться просто та щиро, всьому чудуються, вірять…

– Зозуле ти! – каже, цілуючи її, і тулить, голубить її раз по раз до грудей. – Зозуле!

– Не могла, не могла, – впевняє далі, – маму вдолині я дурила, не сказавши по правді, чого йду в ліс, тому і сумління все здержувало…

– Любити, Туркине?

– Любити, Грицю.

– А он, бач, я можу.

– Любити і дурити?

– Дурити і любити! – відповідає, не надумуючись, і сміється.

– А я все вагаюся…

– Бо не любиш щиро, як я.

– Грицю!!.

– Туркине!..

Вона обняла його за шию і мовчить.

– Туркине… ти любиш щиро?

Мовчанка…

Відтак:

– Може, Грицю…

– Зозуле!

Нараз підняла голову і знов дивиться просто з щирістю в його очі.

– Ніколи так не питай, – просить якось з наглим жалем.

– Коли ти завше така чудна до мене, – відказує він, оправдуючись.

– Ні, Грицю, ні… – впевняє його і тулиться з неописаним довір’ям і чуттям до нього. – Якби ти знав…

– Що, дівчино моя?

– Як тяжко дуже, дуже любити, а притім ту любов перед матір’ю… – і урвала на хвилинку, а відтак докінчила квапно, – таїти.

– Чому таїти? – питає він впрост. – Чи се соромно любити?

– Не пустять ходити в ліс, – додає вона. – Скажуть, щоб ти присилав сватів, а по лісах не пустять сходитися. О… моя мати ніколи не пустить.

– Ов-ва! – потішає він її і сміється.

– Так, так, Грицю, – повторює вона поважно, – мама моя не знає жартів. Проти хлопців вона строга – не вірить їм.

– А проте їх і конем не об’їдеш, – відказав він, знов сміючись.

– Легко тобі сміятися, – каже вона і дивиться йому в очі, вижидаючи.

– Легко, – каже він весело, – де вже не легко, коли Туркиня коло мене, а прийде час, будуть і старости. Сеї осені певно що будуть. Оця зима була така довга та тяжка, я стільки за тобою натужився, а тепер же самим пишним літом ще і «матерів» лякатися? Зо мною ти не бійся нічого.

І кажучи сі слова гордо й певно, голубить її з непогамованою палкістю.

– То дуже любиш? – питає вона і старається очима збагнути глибінь тої любові з його очей, в котрих свою душу згубила.

– Нікого ще так щиро не любив, як тебе. Казав вже тобі. Тебе одну на світі. Коби знала ти, Туркине…

– А коби ти знав, – перебиває вона поважно, підсуваючи високо свої чорні брови, і чомусь сказала ними більше, як попередніми словами.

– Ти не знаєш, що в мене за серце, – впевняє він знов і приголублює її наново до себе.

– А я – Грицю… а я – о Боже!.. – і не доказала.

– Люби, зозуле, люби, – молить він, – а я на руках занесу тебе до твоєї хати.

Нараз вона підіймає свою заквітчану голову і, мов вернула на хвилину з другого світу, незвичайно споважнівши, питає:

– А як перестанеш любити?

– Туркине, моя зоре… хіба ж я се годен? Чому ти отак смутно питаєш?

– Бо, може, за мною ще й свиснеш, як перестанеш любити? – відказала. – А я, Грицю, а я, – каже вона і раптом шукає охорони від чогось на його грудях, – я… – і, не доказавши, замовкла, мов душу свою віддала.

– Посвистував я, Туркине, – оправдується він поважно, – посвистував я, щоправда, і не за одною, але тебе полюбив я так щиро, що скорше поглузуєш ти з мене, як прийде багатший, ніж я з тебе. Чи не так, Тетянко? Іваниху Дубиху широко-далеко за багачку знають, а я – Гриць. Тільки і його багатства, що кінь та щире серце. – І, сказавши се, поцілував і притиснув її наново так щиро і палко до себе, що в тім вона вже вмовкла…

– Іноді зимою, – почала відтак вона по якійсь хвилині, – заким ти перед нашою хатою станув, я мов з тягарем на душі ходила, все молилася, щоб його Господь відвернув від мене, а тим часом ти сам станув перед мене, Грицю! – додала і обняла його шию. – І від тої днини, від тої години я вже не годна була тебе забути…

– А мене туга погнала, – об’яснив весело. – Видержки не мав, осідлав коня і пігнав до тебе. «Що буде, то буде, – думав. – Нехай хоч побачу, нехай хоч погляну на ті очі, брови, що душу украли, серце упоїли, спокій відібрали, а самі сховалися».

– А мати допитувалася опісля, – почала вона знов, – хто ти такий, відки тебе знаю. А коли я мовчала, вона і собі замовкла, додаючи лиш оце слово: «Уважай, Тетяно». Боюся я своєї матері, Грицю, як вона мовчить, та проте і не годна була забути тебе. Крізь сон бачила на чорнім коні, крізь сон я тужила. Вднину тугу працею укривала, а безсонними ночами спогадами годувала. Інакше не могла. Так зиму пережила…

– Хоч би і раз, хоч би і два був би я завернув до тебе, Туркине, – обізвався він, – та саме горда твоя мати з хати відіпхнула, але тепер не забудь за мене. Не забудь любити, а побачиш згодом, вийде все на наше.

– Я не забула. От, чи не прибула? – питає і підсуває допитливо чорні свої брови.

– Спасибі, дівчино, моя пишна квітко, люби лише вірно і жди до осені.

– А ти? – питає вона і тоне всею душею, своїми очима в його гарних очах. – Чи прийдеш? Не забудеш? Другу не полюбиш?

Він обіймає її.

– Тебе одну я люблю. На весь світ одну. В неділю прийду знов, буду тебе ждати. Вийди тут ось лісом, зацвіти в нім квіткою, я буду тут.

– Все лісом? – питає вона, вагаючись пристати на те, і роздумує…

– Все лісом.

– А може, ні, – каже вона нараз бистро і, трутивши його від себе, відвертається живо.

– Туркине!

Вона не