Читати книгу - "Історія цивілізації. Україна. Том 1. Від кіммерійців до Русі (Х ст. до н.е. — ІХ ст.)"

Константинопольська епопея

Одним із наймасштабніших воєнних заходів, організованих аварами, стала спроба захоплення Константинополя 626 р. Були часи, коли про цю подію писали не інакше, як про «похід русів у VII ст. на Царгород». Щоправда, того року в самому Константинополі ні про яких нічого не чули. Запис про ці події з’явився у хроніках через дві з гаком сотні років, коли руси і насправді стали досить частими гостями.

На європейському березі до стін міста 29 липня 626 р. підійшла різноплемінна 80-тисячна армія під головуванням аварського кагана. На той момент, коли до стін міста підступило військо на чолі з аварським каганом, на азіатському березі Босфору, у Халкідіці, ставили шатра вояки з армії великого шахіншаха Ерана і Анерана Хосрова II Абарвеза. Це військо очолив один з його кращих полководців, Фаррухан Шахрвараз, «Вепр держави»[182]. Саме тоді військо на чолі з імператором Іраклієм перебувало чи то на території Вірменії, чи то на берегах Понту. Імператор Іраклій зруйнував плани ворога і не поспішав на виручку столиці. Справами у столиці керував досвідчений як у духовних, так і у мирських справах патріарх Сергій. На морі панував Візантійський флот.

Перша битва за місто відбулася 31 липня 626 р. Зберігся опис шикування звістка про порядок шикування слов’янських воїнів: у перших рядах були поставлені легкоозброєні воїни, важкоозброєні становили другу лінію. Їх ватажки діяли так, немов були добре ознайомлені з трактатами візантійців про військову справу. Запекла битва тривала упродовж декількох годин. Наступного дня каган висунув до стін міста облогові машини.

Черговий штурм мав відбутися на суші і на морі: авари мали атакувати з суші, слов’яни — з моря. Ромеям вдалося виманити однодеревки і плоти у бухту Золотий Ріг. Атака з моря мала розпочатися лише за сигналом, після захоплення аварами однієї з міських башт. У цьому випадку вогонь на її вершині мали запалити переможці. Захисники Константинополя, які дізналися про цей план, подали сигнал самі. Слов’янська флотилія вийшла у Золотий Ріг, де була несподівано атакована дієрами і трієрами імператорського флоту. Однак спочатку слов’янам вдалося відбитися, здолати затоку і навіть прорватися до берега.

Шторм, який налетів саме цієї миті, розкидав однодеревки і незграбні плоти. Водночас хвилі не могли суттєво зашкодити важким візантійським кораблям. Наслідки для слов’янської флотилії були жахливі. «Уся ця затока заповнилася мертвими тілами і порожніми моноксилами, які носилися по волі хвиль. Уся затока стала суходолом через мертві тіла ті порожні моноксили і по ньому текла кров», — так описав це поле битви Феодор Снкел. Візантійські хроністи не забули записали, що справа не обійшлася без втручання і заступництва самої Богородиці: «…лише Та, Яка Народила без зачаття, натягувала луки і ударяла в щити, перевертала і топила човни, роблячи притулком для усіх морську безодню».

Не краще пішли справи у авар і під стінами міста — їм не вдалося здолати стін Константинополя. Втрати були великі, військо впало духом, облогу було програно. Каган, який оголосив відповідальними за поразку звитяжного штурму слов’ян. Було наказано вбити на місці тих, хто брав участь у невдалому десанті. Союзники стали смертельними ворогами, слов’янські загони, які ще лишалися на суходолі, пішли з-під стін міста. За ними змушені були забиратися геть і авари. Іранська армія так і залишилася на азіатському березі Босфору.

Мадяри у бою

Археологічні дослідження давніх поховань дають деякі можливості скласти уявлення про озброєння мадярських воїнів. Їм були відомі захисні обладунки — переважно повстяні, однак знайдено частини ламелярних, набрані із залізних платівок. У невеликій кількості виявлені кольчуги та шоломи. До наших днів дійшли частини як звичайних, так парадних шоломів, які належали військовій еліті. Однак число знахідок, на думку дослідників, радше відображає наявність на озброєнні певного типу обладунків, ніж їхнє реальне поширення у війську в давні часи.

Ранг воїна відображав його пас — ця традиція була у мадярів спільною з іншими кочовиками євразійських степів тієї доби — аварами, аланами, булгарами. Ширина шкіряного паса могла досягати 3,5 см і на ньому кріпилися бляшки, виготовлені з бронзи, срібла або золота. Їх прикрашав переважно рослинний декор, однак трапляються вироби із зображеннями тварин, птахів або фантастичних істот.

Головна зброя — потужний лук, від цієї зброї збереглися кістяні деталі. Багаті воїни прикрашали сагайдаки, які убезпечували зброю від вологи та випадкового пошкодження, накладними платівками зі срібла і золота — як у славні скіфські часи. Решта задовольнялася виготовленими з берести. Розміри луків могли досягати 110–115 см.

Стріли з древками довжиною 60–70 см мали досить масивні и залізні вістря різної форми — одні, призначені для пробивання ворожих кольчуг, інші — для нанесення страшних різаних ран. Кожен воїн мав окремий футляр для стріл, зроблений здебільшого з берести і з виготовленим з дерева дном. Його могли теж декорувати різними накладками — у похованнях знайдено подібні вироби з кістки.

Вважають, що мадяри-вершники могли достатньо ефективно вражати стрілами ворогів на дистанції 200–250 м, однак дистанція прицільної стрільби не перевищувала 60–70 м. Ефективності стрільби сприяли використання сідел та стремена. Однак бойова тактика не полягала у снайперському враженні супротивника, а його знесиленні інтенсивним обстрілом.

Потужний лук давав змогу вражати супротивника з великої дистанції, пробивати кольчуги. Не випадково, напевне, була складена молитва, яка більш як тисячу років тому була записана у давніх європейських хроніках: «…від стріл угорських врятуй нас, Господи».

Візантійський імператор Лев VI описав битву, під час якої загони кочовиків чисельністю до тисячі вершників упродовж певного часу по черзі обстрілювали шикування імперської армії, поки не визнали за потрібне атакувати знесилене подібним обстрілом військо головними силами. У ближньому бою кіннота угрів застосовувала списи та шаблі. Залізні вістря списів мали досить довге, від 20 до 40 см листоподібне перо. Цю зброю для заможних воїнів прикрашали золотом або сріблом.

Кожен воїн мав шаблю, оформлену відповідно до його статусу. Вожді та вищі воєначальники мали зброю із прикрашеним золотом руків’ям, родова еліта — срібні ефеси. Хтось не переймався зайвими прикрасами — як власник шаблі з-під Берегова, а комусь довелося задовольнятися руків’ям з кістяними накладками. Піхви щедро прикрашали золотими або срібними накладками.

Упродовж Х ст., вже на новій батьківщині, мадяри були змушені розпочати переозброєння своєї кінноти із шабель на мечі. Сталося це тому, що віднині їх головним супротивником стали західні лицарі, проти яких більш ефективною зброєю виявився двосічний меч. Тоді ж у похованнях з’явилися бойові сокири, також досить ефективні проти важкоозброєного супротивника.

Потуга Хозарії

На східних рубежах каганату, на теренах України, проживали алани і булгари. Вони могли виставити чимало кінних і піших воїнів в повному озброєнні, захищених обладунками, з луками, списами, мечами і бойовими сокирами. За розрахунками дослідників загальна чисельність такого ополчення могла сягати десяти-двадцяти тисяч. Замало для війни проти армій халіфату, але достатньо, щоб обороняти фортеці і вести війну на комунікаціях.

На озброєнні був складний лук із кістяними накладками, який вів свій родовід ще від гуннського. Стріли традиційні — трилопатеві залізні (спадщина сарматських часів), із часом трохи збільшуються у розмірах. Вражає різноманіття (і кількість знахідок) бойових сокир. Поруч із списами з’являються піки, що забезпечували боротьбу із супротивниками, захищеними не лише