Читати книгу - "Історія цивілізації. Україна. Том 1. Від кіммерійців до Русі (Х ст. до н.е. — ІХ ст.)"

Саме підданим Хозарії ця частина Європи має завдячувати поширенню такої зброї, як шабля. Вона відображає подальший розвиток палашів аварського часу в напрямку вигину леза, а заразом — появи та збільшення розмірів характерної гарди. Навіть руси, визнані у Європі майстри військової справи, які у ІХ ст. познайомилися з арсеналами Хозарії, віддали належне місцевому зброярству, запозичивши деяке озброєння, зокрема шаблі, бойові сокири та шоломи у своїх степових сусідів.

Основу війська складає кіннота. Відомі поховання вершника з конем. Воїни-вершники носили пояси, прикрашені металевими накладками. Подібні пояси типові для кочових народів, які мешкали в степах України починаючи із сарматських часів. Це була не просто складова одягу та спорядження. Оздоблення поясів, кількість бляшок на ньому, матеріал, з якого їх виготовлено так само вказувало на ранг власника, як погони у сучасному війську. Рядові воїни мали пояси без рангових бляшок; командири «первинних» підрозділів (10 або 40 кіннотників) — куркапи — срібне оздоблення, 1–4 бляшки; родова знать, «тархани» (від 20 до сотні вояків під командою) — золоті деталі поясів, прикрашені зерню. Найбагатші, оздоблені золотом пояси носили беги, тудуни, а справжніми шедеврами ювелірного мистецтва були пояси шада і кагана (приміром, знахідки з Перещепинського та Вознесенського скарбів). Ну а «чорнний народ» пояси взагалі не мав прав носити.

Археологічні дослідження дають змогу встановити військову спеціалізацію булгар і алан. Перші мали на озброєнні переважно лук зі стрілами та бойові сокири. Отже, такі підрозділи могли виконувати роль легкої кінноти. У аланських похованнях частіше знаходять шаблі, вістря списів і також бойові сокири. Були серед аланів і лучники. Таким чином, вимальовується їхня спеціалізація у якості краще озброєної, можливо, важкої кінноти. Частина алан становила піхотні підрозділи — гарнізони фортець.

З перелічених у розділі саме Хозарія демонструє державний рівень підходу до організації, комплектації, спорядження та використання військових контингентів. Саме це дозволило їй не лише проіснувати «на перехресті», яким традиційно був регіон між Волгою та Дунаєм досить довгий час (з VII по другу половину Х ст., тобто понад чотириста років), обкласти даниною слов’ян та інших сусідів, але і стати активним гравцем на міжнародній арені, вести війни з небезпечними і потужними супротивниками. Яскравим свідченням цього є тривалі війни з Арабським Халіфатом. У цьому відношенні спротив каганату на Кавказькому напрямку зрештою відіграв ту саму роль для історії середньовічної Європи, що і спротив королівства франків арабським набігам із Піренейського півострова, апогеєм якого була битва під Пуатьє.

З іншого боку, каганат, який не мав потрібного досвіду в бойових діях на воді (річках та морі) та дезорганізований внутрішніми чварами, виявився неспроможним організувати ефективний спротив річковим рейдам русів. Вони спочатку перехопили контроль над слов’янськими данниками, на початку Х ст. навіть спромоглися вийти на Каспій, а згодом союзі з печенігами завдали степовій імперії смертельного удару.

Слов’яни

Любомир Михайлина, Наталія Абашина

Слов’янське військо початку середньовіччя мало складну систему організації, яка передбачала три основні його форми: народне ополчення — найбільш масове, коли до участі у бойових діях залучались майже всі здатні носити зброю чоловіки племені чи племінного об’єднання; вільні дружини — добровільні об’єднання професійних воїнів, які могли досить часто змінювати свій склад; князівські дружини — постійні військові контингенти, що гуртувалися довкола представників племінної еліти.

Народне ополчення було найдавнішою формою організації війська, яка застосовувалася не лише у середньовіччі, а й значно пізніше. Навіть за існування регулярних армій час від часу виникала необхідність швидко збільшити кількість озброєних людей для ведення масштабних воєнних дій.

У часи раннього середньовіччя вправне володіння зброєю було нормою для будь-якого дорослого чоловіка — адже йшлося не так про престиж і соціальний статус, як про елементарне виживання. Військовий потенціал одного племені можна оцінити приблизно в 500–1000 воїнів, об’єднане військо декількох племен могло досягати чисельності 5–10 тисяч.

Друга форма організації війська — вільні дружини — формуються як групи воїнів, котрі під проводом ватажка шукали щастя у набігах і грабунках чужих територій. Вони комплектувалися на добровільній основі і могли досить часто змінювати свій склад. Воїни не поривали зі своїм родовим середовищем і в разі потреби складали кістяк племінного війська. Дружинники, порівняно з більшістю ополчення, мали низку переваг — більший бойовий досвід, знання тактики й озброєння противника, його мови (принаймні, в обсязі, достатньому для ведення розвідки й допиту полонених). Писемні джерела повідомляють, що з середини VI ст. вільні дружини наймаються на службу до візантійської армії.

Князівські дружини — це постійні військові контингенти, що гуртувалися навколо представників племінної еліти. Князівська дружина формувалася, зазвичай, з представників одного племені або союзу племен, а її діяльність була спрямована спочатку на захист племінних інтересів, а згодом — на користь племінних можновладців.

Обидві форми дружинної організації — вільні дружини та князівські дружини — аж ніяк не заперечували одна одну, а радше органічно доповнювали.

З огляду на демографічні та економічні чинники слов’янські дружинні контингенти не могли бути надто великими й навряд чи постійними. Якщо у племені й існувала пос­тійна дружина, то кількісно вона не перевищувала декількох десятків осіб. Ця племінна дружина, разом із вождем, утворювала своєрідний кістяк війська. Вільні дружини були контингентами, що приєднувались до постійних дружин за різних обставин. Вояки, які належали до них, мали різний статус: власне у вільній дружині (під час набігу чи служби за наймом у Візантії) вони були рядовими воїнами, а коли збиралось ополчення, то, з огляду на бойовий досвід, ставали на чолі підрозділів. Саме ж ополчення ставало до зброї лише за нагальної потреби й утворювало рядовий склад війська.

Судячи з повідомлень писемних джерел, коли йдеться про загони, що налічували від кількох сотень до 1,5–2 тисяч бійців, то маються на увазі дружинні формування. Десятки тисяч воїнів могли виставляти союзи племен. У виключних обставинах участь у бойових діях слов’ян могли брати жінки і раби, оскільки рабство мало патріархальний характер.

Основну масу слов’янського війська становила легкоозброєна піхота. Слов’янські піхотинці були універсальними вояками, здатними виконувати будь-які тактичні завдання. Поряд із тим, знахідки елементів вершницького спорядження та кінської збруї вже серед найбільш ранніх слов’янських пам’яток дозволяють стверджувати, що слов’яни мали й кінні загони. Тогочасні автори акцентують увагу на тому, що у слов’ян піхота було основ­ним родом військ, кіннота ж відігравала допоміжну роль. Підтверджує це і той факт, що кочовики (наприклад, авари) часто залучали до своїх армій слов’янські контингенти — а ці народи потребували у війні саме піхотинців, адже кінноту мали власну.

Кількість кіннотників була незначною. Вони бились у змішаній лаві з піхотою чи навіть спішувалися аби зайняти місце в бойовому порядку. У VI ст. з’являються у слов’ян вершницькі загони у кількасот вояків, що діяли як самостійні підрозділи, навіть без підтримки піхоти. Попри це, роль кінноти у великих арміях слов’ян іще тривалий час лишалася малозначущою. Загони вершників вправно здійснювали розвідку та диверсійні рейди, але практично ніколи не ставали вирішальним чинником перемоги у масштабній битві.

У VII ст. вже фіксується поділ слов’янського війська за видами озброєння: у візантійських джерелах є згадки про лучників, щитоносців, легкоозброєних воїнів, списометальників, пращників і навіть манганаріїв (цим терміном візантійці позначали