Читати книгу - "Битва королів"

— Королева... сама має дівчинку,— ніяково мовила Брієнна.— І синів теж, одного віку з вашими. Коли вона про це почує, можливо, пожаліє вас і...

— Поверне моїх дочок додому? — Кетлін сумно посміхнулася.— Ти така невинна й наївна, дитинко! Я б хотіла... але ні. Роб помститься за своїх братів. Лід здатен вбивати незгірш за полум’я. Лід — так називався Недів меч. Валірійська криця, тисячі брижів узорного булату, а така гостра, що я її торкнутися боялася. Порівняно з Льодом Робів клинок тупий, як дрючок. Боюся, ним нелегко буде стяти Теону голову. Старки не тримають катів. Нед завжди казав, що виконувати вирок має той, хто його ухвалює, хоча йому цей обов’язок задоволення не приносив. А от мені приніс би, так,— вона втупилась у свої пошрамовані руки, розтуляючи і стуляючи долоні, а тоді повільно підвела очі.— Я йому вина послала.

— Вина? — розгубилася Брієнна.— Робу? Чи... Теону Грейджою?

— Царевбивці.

Цей задум непогано спрацював з Клеосом Фреєм. «Сподіваюся, тобі кортить випити, Джеймі. Сподіваюся, в тебе в горлі пересохло».

— Хочу, щоб ти пішла зі мною.

— Як зволите, міледі.

— Добре,— Кетлін рвучко звелася.— Лишайся, спокійно доїдай. А я пізніше пришлю по тебе. Опівночі.

— Так пізно, міледі?

— У підземеллі вікон немає. Там, унизу, години не відрізняються одна від одної, а для мене завжди полуніч.

Коли Кетлін виходила з зали, кроки її гулко відлунювали. Піднімаючись сходами у світлицю лорда Гостера, вона чула надворі вигуки «Таллі» і «Келих! Келих за бравого юного лорда». «Батько ще не помер! — хотілося крикнути їй.— Мої сини померли, але батько живий, чорти б вас усіх ухопили, він і досі ваш лорд».

Лорд Гостер спав глибоким сном.

— Він нещодавно отримав келих сновійного вина, міледі,— пояснив мейстер Вайман.— Від болю. Він не помітить вашої присутності.

— Байдуже,— сказала Кетлін. «Він уже не так живий, як мертвий, але все одно живіший за моїх бідолашних синочків».

— Міледі, я можу щось для вас зробити? Може, вам снодійного?

— Дякую, мейстре, не треба. Не хочу присипляти своє горе. Бран з Риконом на таке не заслуговують. Ходіть на святкування, а я посиджу трохи з батьком.

— Як зволите, міледі,— уклонився Вайман і пішов.

Лорд Гостер лежав горілиць, розтуливши рота, і слабенько з присвистом дихав. Одна рука звисала з матраца — бліда, слабка і висохла, але тепла на дотик. Кетлін переплела його пальці зі своїми. «Хай як міцно я його триматиму, не зможу його тут утримати,— сумно подумала вона.— Відпусти його». Але пальці, здавалося, не в змозі розігнутися.

— Мені нема з ким поговорити, батьку,— сказала вона йому.— Я молюся, але боги не відповідають.

Вона легенько поцілувала йому руку. Шкіра була тепла, а під блідою прозорою шкірою розгалужувалися, наче ріки, сині вени. А за мурами текли великі ріки — Червоний Зубець і Ріннєкрут, і тектимуть вічно, а от ріки на батьковій руці — ні. Зовсім скоро їхні води зупиняться.

— Сьогодні вночі мені наснилося, як ми з Лайсою загубилися, повертаючись верхи зі Стражморя. Пам’ятаєш? Землю огорнув той дивний туман, і ми відстали від валки. Все було сіре-сіре, вже за фут від носа мого коня не було геть нічого видно. Ми збилися з дороги. Гілля чіплялося за одяг, мов довгі тонкі руки, що хочуть нас схопити. Лайса розплакалася, а коли я почала гукати, здавалося, туман проковтнув усі звуки. Але Пітир здогадався, де ми, повернувся і розшукав нас...

Але зараз нема кому мене розшукати. Цього разу мені самій доведеться шукати дорогу, а це важко, дуже важко.

Мені все пригадується гасло Старків. Зима вже прийшла, батьку. Для мене. Для мене. Тепер Робу доведеться воювати не тільки з Ланістерами, а й з Грейджоями, а за що? За золоту шапку й залізне крісло? Земля вже й так спливає кров’ю. Я хочу повернути собі дочок, хочу, щоб Роб опустив меча, обрав собі гарненьку дочку Волдера Фрея, з якою він буде щасливий і яка народить йому синів. Я хочу повернути собі Брана й Рикона, хочу...— Кетлін повісила голову.— Я хочу,— повторила вона, але їй забракло слів.

За деякий час свічка затріпотіла і згасла. Крізь планки віконниць пробилося місячне світло, впало сріблястими смугами на батькове обличчя. Кетлін чула тихе й важке батькове дихання, нескінченне хлюпотіння хвиль, слабенькі акорди якоїсь любовної пісні, сумної й солодкої, що линула з двору. «Кохав руду як осінь діву,— співав Раймунд,— з загравою у косах».

Кетлін і не помітила, коли співи стихли. Коли поріг переступила Брієнна, минули години, а їй здалося — одна мить.

— Міледі,— тихо оголосила Брієнна,— вже полуніч.

«Прийшла полуніч, батьку,— подумала Кетлін,— і я маю виконати свій обов’язок». Вона відпустила його руку.

Тюремник, злодійкуватий коротун, з носом у червоних прожилках, схилився над кухлем елю й залишками голубиного пирога, п’яний як чіп. Він підозріливо прищурився на гостей.

— Д’руйте, міледі, та лорд Едмур казав нікого не пускати до Царевбивці без записки від нього — записки з печаткою.

— Лорд Едмур? Батько помер, а мені про це не сказали?

— Ні, міледі, наскікі я знаю,— облизав губи тюремник.

— Зараз відчиниш двері — або прогуляєшся зі мною до світлиці лорда Гостера й поясниш йому, як ти смів мені відмовити.

— Як скаже міледі,— він опустив очі. Ключі кріпилися в нього на поясі, на шпичастому шкіряному ремені. Перебираючи їх, він щось бурмотав собі під ніс, поки не знайшов той ключ, який пасував до дверей у камеру Царевбивці.

— Повертайся до свого елю й лиши нас,— звеліла Кетлін. З гака в низькій стелі звисала олійна лампа. Знявши її, Кетлін підкрутила полум’я.— Брієнно, нікого до мене не пускай.

Кивнувши, Брієнна стала на чатах під дверима камери, поклавши долоню на руків’я меча.

— Хай міледі покличе мене, якщо я знадоблюся.

Кетлін штовхнула плечем важкі дерев’яні двері, окуті залізом, і ступила в темряву.