Читати книгу - "Консуело"

У голосі Консуело звучала така переконливість, що канонік піддався його зачаруванню, як завжди піддаються голосу щирості чисті, правдиві серця. Він відчув, як із душі його мовби скотився важкий камінь, і, повільно прогулюючись зі своїми юними друзями, заходився розпитувати Консуело з ніжністю та симпатією, які мало-помалу знову оволоділи його серцем. Вона коротенько розповіла йому, не називаючи імен, про головні обставини свого життя: про заручини з Андзолето біля постелі вмираючої матері, про зраду нареченого, про ненависть Корилли, про образливі наміри Дзустіньяні, про поради Порпори, про від'їзд із Венеції, про прихильність до неї Альберта, про пропозицію родини Рудольштадт, про власну свою нерішучість і сумніви, про втечу із замку Велетнів, про зустріч із Йосифом Гайдном, про їхню подорож, про свій жах і співчуття біля одра страдниці Корилли, про свою вдячність каноніку за покровительство, виявлене дитині Андзолето, нарешті — про приїзд до Відня і навіть про зустріч напередодні з Марією-Терезією.

Иосиф до цього не знав усієї історії Консуело. Вона ніколи не говорила йому про Андзолето, і те, що вона розповіла про свою колишню любов до цього негідника, не особливо його вразило, але її великодушність стосовно Корилли й турбота про дитину справили на нього таке сильне враження, що він одвернувся, приховуючи сльози. Канонік своїх не стримував. Розповідь Консуело, стисла і щира, подіяла на нього так, ніби він прочитав прекрасний роман; а позаяк досі він не прочитав жодного роману, то цей виявився для нього першим, який прилучав його до бурхливих переживань чужого життя. Щоб уважно слухати Консуело, канонік сів на лаву і, коли вона скінчила, вигукнув:

— Якщо все розказане вами — істина, а я думаю й, як мені здається, почуваю це у своєму серці з волі Всевишнього, то ви свята… свята Цецилія, що повернулася на землю! Відверто зізнаюся вам: у мене ніколи не було упередження стосовно театру, — додав він після хвилинного мовчання й роздумів, — і ви переконуєте мене в тому, що й там можна врятувати душу, як у будь-якому іншому місці. Безсумнівно, якщо ви залишитеся так само чистою і благородною, як були дотепер, дорогий мій Бертоні, то заслужите царства Божого! Кажу вам те, що думаю, дорога моя Порпоріно!

— А тепер, ваша превелебносте, — сказала, підводячись, Консуело, — перш ніж я попрощаюся з вами, розкажіть мені про маленьку Анджелу.

— Анджела здорова й відмінно почувається, — відповів канонік. — Моя садівниця невсипуще піклується про дівчинку, і я постійно бачу, як вона гуляє з нею у квітнику. Дівчинка виросте серед квітів, сама як квітка, на моїх очах, а коли настане час подбати про освіту й виховання її в християнському дусі, я подбаю про це. Покладіться в цьому на мене, діти мої. Те, що мною було обіцяно перед лицем Всевишнього, буде свято виконано. Очевидно, її мати не буде заперечувати моїх турбот, адже, живучи у Відні, вона жодного разу навіть не поцікавилася своєю дочкою.

— Вона могла це зробити й обхідним шляхом, без вашого відома, — зауважила Консуело. — Я не можу припустити, щоб мати була настільки байдужа. Але Корилла домагається запрошення на імператорську сцену. Вона знає, що її величність дуже сувора й не робить протегування людям із заплямованою репутацією. Для Корилли важливо приховати свої гріхи хоча б до підписання контракту. Будемо ж зберігати її таємницю!

— Але ж Корилла — ваша суперниця! — вигукнув Йосиф. — І кажуть, вона восторжествує над вами завдяки своїм інтригам і вже лихословить по всьому місту, зображуючи вас коханкою графа Дзустіньяні. Про це йшлося в посольстві; як розповідав мені Келлер… Там обурювалися на цей наклеп, але боялися, що Корилла зуміє переконати Кауніца, який охоче слухає такі плітки й не перестає захоплюватися красою Корилли.

— Вона говорила такі речі? — вирвалося в Консуело, яка почервоніла від обурення. Потім, заспокоївшись, вона додала: — Так мало бути, цього слід було очікувати…

— Але ж варто сказати одне слово, щоб розвіяти цей наклеп, — заперечив Йосиф. — І це слово буде сказане мною. Я скажу, що…

— Ти нічого не скажеш, Беппо: це й підло й нелюдяно. Ви також нічого не скажете, пане каноніку, і, навіть якщо з'явиться таке бажання в мене, ви, звичайно, стримаєте мене від цього. Чи не так?

— О, істинно християнська душе! — вигукнув канонік. — Але подумайте самі, це не може дуже довго залишатися в таємниці. Досить кому-небудь зі служників або селян, які знають цю історію, обмовитись, і через які-небудь два тижні стане відомо, що цнотлива Корилла спородила тут незаконну дитину й на довершення всього ще кинула її.

— Не пізніше ніж за два тижні або я, або Корилла підпишемо контракт. Я не хотіла б здобути перемогу за допомогою помсти. Доти, Беппо, ні слова, а то я позбавлю тебе моєї поваги й дружби. А тепер прощавайте, пане каноніку. Скажіть, що пробачили мені, простягніть мені ще раз по-батьківськи руку, і я поїду, перш ніж ваші служники побачать мене в цьому одязі.

— Нехай мої служники говорять, що їм заманеться, а бенефіція нехай провалиться к бісу, якщо так завгодно небу! Я одержав недавно спадщину, і це дає мені мужність знехтувати гнів свого єпископа. Діти мої, не сприймайте мене за святого! Я втомився коритися й примушувати себе. Хочу жити чесно, але без усяких безглуздих страхів. Відтоді як біля мене немає цього страховиська Бриґіти, а особливо відтоді, як я маю незалежний статок, я почуваюся хоробрим, як лев. Отож, ходімо тепер зі мною снідати, а там охрестимо Анджелу й займемося музикою до обіду.

І він потяг їх до себе.

— Агов, Андреасе! Йосифе! — крикнув він, входячи до будинку. — Ідіть подивіться на синьйора Бертоні, що перетворився на даму. Що, не очікували, чи не так? І я теж. Ну, скоріше дивуйтеся разом зі мною та хутко накривайте на стіл!

Сніданок був чудовий, і наша юнь переконалась: якщо в напрямі думок каноніка й сталися великі зміни, то це зовсім не торкнулося його звички добре попоїсти. Потім до монастирської каплиці принесли дитину. Канонік скинув свій стьобаний на ваті халат, одягнувся в сутану й стихар[248] і здійснив обряд хрещення. Консуело і Йосиф були хрещеними матір'ю та батьком і за дівчинкою затвердили ім'я Анджели. Решта дня була присвячена музиці, а потім прийшов час прощатися. Каноніка дуже засмутила відмова його друзів пообідати з ним, але він зрештою погодився з їхніми доводами й утішив себе думкою, що побачить їх у Відні, куди він збирався переїхати на зиму.

Поки запрягали коней, він повів