Читати книгу - "Романи, Роман Васильович Андріяшик"

— На цю весну знову поїдеш? — запитав тато.

— Атож.

Батько крутнув головою, мов кажучи: "От хитрий, бестія! Молодець".

— Ходи до нас спати, — тихо промовила Оленка, тулячись до мого плеча. Ми сиділи поряд.

— Старі образяться, — пошепки відказала я.

— То приходь завтра вранці.

Я кивнула. Так чи інакше, мені цього не минути, доведеться всіх відвідати.

Батько розповідав історію про пограбування полкової каси з часів італо-австрійської війни. Колись я не уявляла собі його солдатом, бо взагалі солдатів не траплялося бачити, а тепер не можу уявити, бо на них надивилася. Його похмурі зморшки і примарна войовничість настільки одомашнені і сталі, що важко припустити, нібито він був не те що солдатом, але й молодим.

Та історія мені відома. Його приятель ніс караульну службу в полковому штабі. Скарбник працював допізна і, йдучи додому, забув ключ від скрині. Батьків приятель забрав усі гроші, які там були, і закопав під мостом у шкіряному мішку. Приятеля вранці заарештували, проте він уперто відмагався, що нічого не бачив і не знає. Йому присудили шість років каторги. Коли його випустили на волю, він мало не збожеволів від страху, що скарб змило водою чи хтось його відкопав. Цей момент у батька тягнеться доброї півгодини, і що більше зітхань, то довше він триває.

— Лічить він кроки, лічить стовпи — і ніяк не пригадає, де саме закопав скарб…

Кінець кінцем шкіряний мішок у руках, гроші цілісінькі, батьків приятель вернувся додому багачем. Ще гаразд недоказавши, батько несподівано вигукує:

— А чи не заспівати нам, хлопці?

Оленка хоче мені щось сказати, та не зважиться.

— Коломийку про Івашкевича?[104] — сміється, вже веселий, Стефин Іван.

— Сороміцька, тут діти.

— Давайте як у панів заведено: кожний заспівує своєї, всі підтримують. — Батько розворохобився, ковтнув горілки і почав:

Гей, там у Вільхівці, там дівчина жиє,

Від неї, як від сонця, проміння ясне б’є,

Сміються ясні очі, Як зорі серед ночі,

Від неї, як від сонця, проміння ясне б’є.

— Ади, як дід розщедрився, — пробурмотіла мама і поставила на скриню миску з голубцями. — Якоїсь іншої, діду, стіни вуха мають.

— А це тобі не інша, старе коцюбисько: "Від неї, як від сонця, проміння ясне б’є"? Не волите по-панськи гайда по-хлопськи:

Хміль лугами, хміль лугами,

Пшениця ярами, Ходи, ходи,

Марусенько, Повечеряй з нами.

— Це вже ліпше, — посміхнувся Антін.

— Навіть щонайкраще, зятю. Я хотів спокусити вас. Чуєш, Марто? В моїй хаті балачки про політику заборонені. Ще торік можна було сказати, що в мене парламент. Тепер у моїй хаті нема політики. Нема й не буде.

Стах поклав долоню на батькове плече і затягнув, сміючись очима:

До першої ходив я,

А другу я любив,

А третю чорнобриву

До серденька тулив.

Четверта була моя,

А п’ята кохана,

А шоста тая дівчина,

Що листи писала.

До сьомої звечора,

До восьмої — вночі,

Дев’яту поцілую,

Десяту у вічі.

Одинадцяту дівчину

На прогулку веду,

Дванадцяту дівчину

До шлюбу поведу.

— Стій! — зарепетував батько. — Далі не можна. Оленка прошепотіла:

— Він мало хлопцям голови не порозбивав, але таки віднадив від політики.

— Ще куплет, — заблагав Стах. — Дозвольте.

— Стаху, го-о-ді!..

— Я вас прошу.

— В чуже не заїдеш?

– Їй-оо, що ні. Мені жаль: тут такі колінця!..

Дівчино, дівчинонько, Ангелику ж ти мій, Як я тебе кохаю — О Боже, Боже мій…

Стах проспівав цей куплет тричі, і батько погрозив йому пальцем:

— То не Господь над тобою змилосердився, а дідько. Тебе треба було на смерть затоптати.

— Ми ледве виходили Стаха, — каже Оленка. — Тепер війтом у нас Калюш, він з колоністів. Наїхав на Стаха бричкою серед білого дня. О, я думала, що лишуся вдовою. Навіть злотого не дав на мазі. Що — будеш скаржитися? Кому? І взагалі…

— Що то за змова, дівчата? — гримнув на нас батько. — Їжте, бо голубці повилітають з тарілок. Завтра будете пліткувати.

— Я кажу, що Стахові не можна співати, — злукавила Оленка. — В нього ще в грудях поколює.

— Хіба я силую… Марто, які там вістки про Вічного Жида?

Я спантеличено повела плечем.

— Він нібито на схід подався. Позаторік об’явився в Німеччині, тамтого року його виділи в Кракові — казав, що рушає на Волгу, а відтак забереться в Японію.

— Де їй такі дурниці в голові, — заступилася за мене мама.

— Дурниці? — батько скипів. — От тобі маєш! Подейкують, нібито Пілсудському прорік усе, що має бути, на двадцять років наперед. Від того Пілсудський став дуже спокійний і певний себе. Виходить — двадцять років нема тут чого рипатися, бо це лишень знищення. Нема сили проти сили, навіть нечистий дух не поможе. Розповіж-но, Антоне, як Федько Швара біса купував.

— Я ж тоді був на заробітках і довідався з чужих уст. Нехай Іван. Іване?

— А помочити горло дасте?

— Досить з тебе, — запротестувала Стефа.

— Оповідай, — подав йому батько надію.

… Десь Федько Швара прочув, що селянин з Онута має чортика і живе в достатках. Чортика в Онуті прозивають Онуфрієм. Резиденція Онуфрієва на горищі, там він днює і ночує, а треба дядькові, приміром, двісті злотих — каже тихо в сінях: "Онуфрію, так і так". Вертається до хати, а гроші на скрині. Дізнався про такі дивації Федько Швара і якось розповів своїй Катерині. З тої хвилини і в Федька, і в Катерини одна гадка: де роздобути Онуфрія? Це пронюхали сільські парубки. Іде ввечері Покровин Тиміш до Швари, каже, що напитає Федькові Онуфрія, якщо буде добрий могорич. Можете собі уявити, як Федько з Катериною втішилися. Наступного для ніби лиш для них зійшло сонце.

Федько купив пляшку монопольки, Катерина засмажила курку, і недочекаються вечора, бо має прийти з Онута Тиміш — поманджав на вивідки. Смерклося, Тиміш барабанить в шибку.

— Той дядько, — каже, — страх який скритний. Треба до нього підібрати лаз. А ще гірше, що боїться. Ви ж знаєте: дефензива за такі речі по голівці не гладить, І вам, Федоре, не завадить бути обачним. Я думаю, треба якийсь час вичекати.

Федько тямуще кивнув головою, а в душі мало не співає: є, значить, чортяка, хоч і нехрещений. Монопольку на скриню, хліб, огірки, смажену курку: "Прошу, пане Покрово".

Іван умовк і хитрувато позирнув на батька.

— Прошу, каже до Тимоша. Пийте, закусіть. Коли Онуфрій буде в мене, я його намовлю, аби підсобив вашому