Читати книгу - "Романи, Роман Васильович Андріяшик"

— Дам, Іване, ляпаса, — нахмурився батько. Та ми всі розсміялися, і він, усміхнувшись, додав: — Не колоти грішне з праведним.

— Вдарили собі Федько з Тимошем по руках, а після вечері Федько каже: "Навідуйтеся, пане Покрово. Може, якісь новини будуть".

Тиміш за тим і приходив. На прощання підморгнув Катерині, що аж ніби помолодшала, а через кілька днів — тиць, кликали вас Гриць: у Федька Швари повна хата хлопців. Мовить Федько:

— Як там наше діло, пане Покрово?

— Трохи терпіння, пане Шваро.

Через тиждень, по два рази на тиждень, а тоді щодня — у Федька пиятика, справжнісінька вам корчма. Кому не ліньки — всі до Швари. Геть його обчухрав Покрова. Тоді раптом: "Біда, пане Шваро. Чорт утік. Скривдив його господар. Правда, не шкодує, бо повна хата добра, але що нам діяти?"

Федько волосся рвав на собі. Та чемно з Катериною перепросили парубка за клопіт, подякували. Тиміш з воріт оглянувся, а Федько припав до Катерининих грудей, як маленька дитина, і здригається від плачу.

Минув, може, місяць. Десь Тиміш замогоричився, і хлопці підбурили його провідати Швару. Це ще було за дня, Федько крутив мед на обійсті. Тиміш підкрався і заховав у бур’янах корито з медом. Майнув на вулицю, сперся, як ні в чому не бувало, на тин.

— Як взяток, пане Шваро?

— Слава Богу, — озивається Федько.

Він уже так знидів, що жах на нього дивитися, і до бесіди не має серця. Став посеред подвір’я, задумався і про роботу геть забув.

— А я не сам, — каже Тиміш-бестія.

Федько стрепенувся, жалісно блимнув на парубка посоловілими очима і криво осміхнувся. Тиміш скрутив цигарку, просить вогню. Коли ж Федько вертається від тину, а корита з медом чортма. І до Тимоша:

— Де корито?

— Пек вам, пане Шваро, я нічого не знаю.

— Звели Онуфрієві, аби поставив на місце.

— Онде в лопухах, — каже Тиміш, йому стало жаль чоловіка.

Федько здуміло викотив очі:

— Будьте ласкаві не жартувати з бідним Шварою, — немовби обох молив: і Тимоша, і чорта. Тоді щось зметикував і перейшов на шепотіння: — Скільки просиш, Покрово?

— Правлю сто злотих, — наново знавіснів парубок.

— Сто?.. — Федькові губи затремтіли.

— Так.

— Бери теличку.

— Маю в грошах потребу. Федько помив у відрі руки.

— Я на таку оказію, пане Покрово, маю договір з сусідом. Зачекай трохи. — До стайні, телицю за мотузок — і до воріт.

Тиміш схаменувся, ухопив Федька за рукав.

— Даруйте, пане Шваро. Плюйте в лице, бийте, але я пожартував.

Федько страшенно зблід, аж поточився. Кинув мотуз, знеможено сів на землю і обняв руками голову.

— Не хочеш продати, Покрово?

— Але ж то вигадки.

— Не хочеш!..

— Дайте мені в пику.

— Тимошику, — лебедить Федько. — Я того Онуфрія не мучив би. Я з ним буду делікатний. Мені багато не треба. Нам з Катрею не треба великих статків. Однаково податки. Мені б на щодень буханець хліба, трохи омасти і бодай півзлотого. Мені багато не треба…

Федько запнувся і заплакав. Тиміш зачовгав геть і довго про це мовчав, та хлопці видурили таємницю.

— Так воно є, — сказав у задумі батько. — Звісно, багато не греби. Наливай, Іване, хай йому грець. Після такої бувалиці кортить до політики.

— Я вже вдовольнився б і коломийкою про Івашкевича, — зареготав Стах.

— Дай Боже здоров’ячка, діти! — Батько випив і налив мамі.

— Дякувати Богові, що так гарно зійшлися. Ой діти, діти…

Мені здавалося, що цей вечір розписаний на ролі. Я намагалася виправдати родичів тим, що і в салонах відбувається щось подібне до цього, хіба що на іншому рівні, але тоді мене починало непокоїти: для чого тут я?

Нарешті сестри пішли. Батько захмелів і ліг спати. Мама перемивала в тазику начиння. Мене гнітило те, що ми не маємо про що балакати, і я шкодувала — треба було піти до Оленки. З цим домом у мене знову не було нічого спільного. Тут переді мною показалися, щось зіграли — і більшого нема рації сподіватися. Може, я сама винна? В чому я винна? За що себе бичувати? Я залюбки пустилася б у дебрицю самовикриття, якби була певність, що це що-небудь дасть. Чи заговорити з собою формулами? Близькість зростає на ґрунті взаємних послуг. Я не можу бути їм корисною, отже… Ні, Юліан підняв би мене за це на сміх.

— Мамо, в нас нема моєї фотокартки, як я була малою?

— Нема, Мартусю. Тоді це дорого коштувало. За що ж зачепитися?

— Тепер цвинтар з того краю села?

— Так, — після паузи відповідає мама. — Там збиралися будувати нову церкву і школу. Туди — рівнина, але земля не родить, піски, глинка…

— В нас є старі календарі?

— Тато спалив, Мартусю. В них було щось проти поляків.

— Не казав, що саме?

— Чигаємо на польський терен, — сонно бурмотить батько. — Вчена, а про такі дурниці питає. За цісаря можна було противитися полякам, за панів-поляків — червоній схизмі, а потому дійде до такого, що треба буде всіх хвалити, бо всі нас рятували. Вчена… Калюш каже, що українців ніколи не було, а ми себе вигадали.

Мама киває мені: "Не чіпай!"

— Вчена! — п’яно сміється батько. Несподівано кричить: — Кому я велів замовкнути?

— Собі, — лагідно мовить мама.

— Так, стара. Лягай уже. Наші порозходилися?

— Давно.

— Марті постелила?

— Ні, переспить у стайні з твоєю сучкою.

— То песик.

— Песик, песик. Спи.

— А мене болить серце і хочеться комусь вимкнути дурну голову.

— Не забувай, що Антона нема. Ти дужий, коли повна хата зятів.

— Ми ще виграємо суд, стара. Спитай Марту.

— На нього ніхто вже не мав надії, — шепоче мама. — Відтак заварилося оте з судами — і дід оклигав. Я кажу не раз: якби ми здолали на суді Покрову, дід тут же вмер би. Має інтерес у житті. Були видатки, то спав по годині на добу, аби вихаскатися. Тепер взагалі трохи легше. Звикли до нових панів, до нової мітли. А що було в дев’ятнадцятому!.. І в місті скаженіла скрута?.. Гірка наша доленько… Захропів дід. Кажи що-небудь, Мартусю. Як тобі зятьки наші?

— Стах веселий, Антон розважливий, Іван трохи затурканий…

– Івана Стефа затлумила. Він у неї як помічник кухаря. Свати через це бокують, відказують, а Стефу не напоумиш. З усіма добра, здається, до рани можна прикладати, а з чоловіком прикра. — Мама сумовито всміхнулась. — А скупа!..

— Така ж, як і ти! — озвався батько. — Запахчить страву смаженою цибулею — і будь ситий.

— Не бреши, діду. Я, Мартусю, під стріхами ховаю шматок