Читати книгу - "Романи, Роман Васильович Андріяшик"

— Прискаржуєш? Перед ким? Вона завтра поїде і згадувати не схоче. Перед ким? Чобіт до чобота — пара. Ліпше спитай себе, чого вона дотепер сама. Видно, вже не один покинув, бо вдалася характером у тебе.

"Мабуть, вам треба посваритися, — подумала я. — Так це просто виходить: і привід напохваті, і злоба готова".

— Марту мені не займай, діду. Вона тобі межу не переорала.

Батько лежав горілиць із заплющеними очима і складеними, як у покійника, руками.

— Хіба ти не видиш, що я із шкури пнуся, аби гарно прийняти любу доню? Я нині добрий і веселий, ще НІКОЛИ стільки не жартував… Сядь, Марто, біля мене. Правда, ти нині сміялася, аж боки рвала? Я завважив: тобі очі лізли рогом від подиву. Ти не сподівалася, що твій батько такий вигадливий. Не розумієте ви старого, не шануєте… Коли, дочко, покажеш чоловіка? А… Він сидить. Тс-с-с… Лягай спати, Марто. Наша бесіда буде завтра.

Він невдовзі захропів. Мама двічі покликала його, щоб пересвідчитися, що він не прикидається. Мені стало смішно, і на гадку сплив анекдот про тещу: серед ночі донька з зятем захопилися любощами, бо теща хропіла, як лицар після бою. Коли ж зятеві скортіло закурити і витер сірника — теща, виявляється, сидить на печі з виряченими очима і щосили сурмить носом, наче їй пообіцяли за це морг поля. Якось Найда приніс цей анекдот з ярмарку і зумисне голосно розповів Полянському, щоб чули редакційні дами. Ми вдавали, що зайняті своїми справами, і душилися від внутрішнього сміху.

— Заснув… Чатує, як поліцай, на кожне слово.

— Багато випили.

— Таки чатує, Мартусю. Хоче, аби ходили коло нього як коло збитого яйця. Змолоду не цяцькалися, то давай на старість… А що випили?.. Наші, Мартусю, по-божому тримаються. Деколи Іван розійдеться, нема йому ради. Але як у селі пиячать! Ніби кінець світові. День і ніч затемрені, ніякого діла, крадуть з дому, що на очі трапить, щось вроюють собі до голови — балакають, як придуркуваті. Взяли собі за звичай збиратися на толоці. То уродини Пілсудського, то день конституції, то австріяки віддали якесь місто італійцям — і стоять, курять, нехай правиться в церкві, нехай горить село, ніхто не рушиться. І ні балачки, ні сміху — тихо, лиш дим над головами. За Швариною Катрею і деякі жінки туди завчащали. Іван не доказав про Швару. Ото не купили вони чорта — і Катерина пустилася берега. Та ніби нічого скоромного, але щотижня бреде на станцію дивитися, що везуть на залізниці. Коли їдуть солдати чи гармати на платформах — Катерина сама не своя від гумору: "Ото вже щось почнеться! Ото вже щось буде…" З цих людей лиш книжки писати.

На гадку мені знову навертається анекдот. Сльота. Тече зі стріх, троє селян на призьбі: підкотили штани, щоб не мочило, сидять, курять. Один пустив цівку диму й каже: "Німеччина…" Другий пустив: "Америка…" Тиша. Третій докурює, встромляє недопалок у болото і видихає: "А наші?.."

Книжки писати, думаю я; далі молитви втрат і зречень? Мені чогось припадають до смаку ці слова: "Молитва втрат і зречень".

Батько повертається на бік, примружено дивиться на хату:

— Гасіть, пора спати.

— Зітри дурний сміх з лиця, — каже мама.

— Знаєш, стара, що мені приснилося?

— Я не пророк.

— Що я прийшов до Покрови, він підводить до мене свого пса і хвалиться: "Мій Бровко, пане Чорнезо, такий вишколений, що подає мені пантофлі". Я відповідаю: "А я узяв із вулиці блудне цуценя, не встиг нагодувати, як воно принесло мені від пана Калюша ще добрі калоші".

— Слава Богу, ти хоч уві сні мудріший, — мама одвертається, щоб сховати усмішку.

— Стара, там не лишилося трохи чортового зілля?

— Дивіться, людоньки: йому ще мало!

Батько схоплюється з лави, ставить на скриню миску з пампушками.

— Пампушки тобі вдалися, стара. Правда, Марто? Стара, бери пляшку і сідай з нами.

Мама нехотя дістає з-під лави монопольку. Це вже не жива істота, а уособлення втоми. Під час вечері ми пили з одної чарки. Тепер мама ставить на скриню три, сама наливає.

— Щоб у тебе вже якась доля була, Мартусю, — і випиває до краплини, кривиться, зітхнувши, окидає мене запитливим поглядом, тоді переводить очі на батька.

— В тюрмі її суджений, — батько відсуває чарку. — Пий, Марто. Пий за свою тюрму, за те, щоб вона нас не заторкнула.

В моїх грудях клекоче ридання, в цю мить я — дитина, що не знати чим провинилась.

— Щоб не заторкнула, — шепочу.

Батько перехиляє чарку, закушує пампушкою, потому бурмоче:

— Ну ось, ліпше позбутися сьогодні того, що має бути завтра.

— За політику? — лагідно питає мама.

— А за віщо ж іще! — майже кричить батько. — Моя донька не бандитка.

— Не треба, тату.

— А я це не для тебе, а для себе кажу. Можна, Марто?

— Воля ваша.

— Воля!.. Яка там у біса воля!..

Глава 3

Я пішов від мами у біленькій сорочці, сам білий. З білої сорочки сміялися. Кривдили мене і ранили. І я ходив тихенько, як біленький кіт. Я чув свою підлість за тихий хід, і кров моя дитяча з серця капала.

А спав я у наймленій хаті посеред брудних туловищ, сплетених розпустою.

Листочок білої берези на сміттю.

Я скинув мамину сорочку. Мій дитячий світ і далеке покоління мужицьке лишилося за мною.

Передо мною стояв новий світ, новий і чорний.

Я ловився за його поли, а він згірдно глядів на мене. Як жебрак маленький.

Я занімів був з болю. І мовчав я довгі, довгі роки. Мої слова невимовлені, мій плач недоплаканий, мій сміх недосміяний!

Лягли ви на мене, як лягає чорне каміння зламаного хреста на могилу в чужині!

Я найшов товаришів.

Вони погодилися з новим світом. Я говорив їм про мій покинений і про новий, що кривдив нас. Казали, що брешу.

А я рвався і падав у болото із знесилля і не уступав.

Сказали, що я брехун, іще раз. І покинули мене. А як я плакав, то мама ридала:

… не покидати було мене.

… не покидати було мене.

… не покидати було мене.

– І я лишився як корч на лугу серед поля. Я сидів посеред піль…

Мені не по силі осмислити ці речі. Мені треба як безумній побрести "хмарами своєї фантазії", можливо, моя уява вималює той образ, присутність якого я тільки відчуваю, а розмовляю наче з вітром.

Коли раненько з’являється за воротами на лижах Стефин Роман,