Читати книгу - "Американська трагедія"

Але як? І куди?

РОЗДІЛ XIX

П’ятнадцяте жовтня. Темні хмари і пронизливий, майже січневий вітер, який зганяє в купи опале листя, а потім раптовими поривами здіймає його, і воно кружляє і мечеться туди й сюди, і здається, що це летять птахи. І, незважаючи на передчуття боротьби і трагедії, що охопило багатьох, незважаючи на те, що в глибині свідомості виникає примара електричного стільця, — який святковий настрій: фермери, лісоруби, торговці заїжджаються сотнями у «фордах» та «б’юїках» — з дружинами, дочками і синами, навіть з немовлятами на руках. Вони зібрались на площі задовго до відкриття суду, а коли надійшла призначена година, скупчились — хто біля воріт тюрми, сподіваючись хоч мигцем глянути на Клайда, хто біля найближчого до тюрми входу в будинок суду: через ці двері повинні були провести Клайда, і тут публіка могла побачити його, а потім і пройти в зал суду. Голуби невесело бродять по карнизах і по краю покрівлі старовинного будинку.

Мейсона оточують його підлеглі — Бертон Берлей, Ерл Ньюком, Зілла Саундерс і молодий бріджбурзький юрист на прізвище Меніго, який недавно закінчив навчання; вони допомагають йому впорядковувати матеріали слідства і давати вказівки та інструкції різним свідкам, що вже зібрались у приймальні прокурора, чиє ім'я стало за ці дні відоме всій країні. А на вулиці, коло суду, лунають вигуки рознощиків: «От горіхи!» «Сосиски! Гарячі сосиски!» «Купуйте історію Клайда Гріфітса з усіма листами Роберти Олден! Тільки двадцять п'ять центів!» (Один приятель Бертона Берлея викрав копії листів Роберти з канцелярії Мейсона і продав їх видавцеві бульварних романів у Бінгхемптоні, а той негайно випустив їх окремою брошурою разом з описом «страшного злочину» і з портретами Роберти і Клайда).

А в цей час у тюремній приймальні сиділи Елвін Белнеп та Рубен Джефсон і з ними Клайд, вдягнений у той самий костюм, який він намагався назавжди поховати у водах Дванадцятого озера. При цьому на Клайді були новий галстук, нова сорочка і нові черевики, — все для того, щоб він з’явився на суді в своєму кращому вигляді, таким, яким він був у Лікурзі. Поруч Джефсон — довгий та худий і, за своїм звичаєм, одягнений абияк, але з тією залізною силою, що проглядає в кожній рисі обличчя, в кожному порусі, в кожному погляді, з силою, яка завжди так вражала Клайда. Белнеп був чепурний, як перший франт з Олбені; на нього припадав увесь тягар попереднього викладу справи на суді і участі в перехресному допиті свідків.

— Дивіться, нічого не лякайтесь і не виказуйте нервування, хоч би там що говорили і робили на суді,—чуєте, Клайд? — мовив він. — Ми будемо з вами весь час, від початку до кінця. Ви сидітимете між нами. Усміхайтесь або зробіть байдуже обличчя, але тільки не сидіть із зляканим виглядом. Проте не треба бути і занадто розв'язним та веселим, бо вони вирішать, що ви ставитесь до всього цього несерйозно. Розумієте, ви весь час повинні справляти враження приємного, симпатичного юнака і поводитись, як належить джентльменові. І ні в якому разі не лякайтесь — це може дуже пошкодити і вам і нам. Адже ви не винуваті,— значить, у вас немає ніяких причин боятись, хоч ви, звичайно, засмучені всім, що сталось. Я певен, що ви прекрасно усвідомили все це.

— Так, сер, я вас розумію, — відповів Клайд. — Я зроблю все так, як ви кажете. І потім — я ж не ударив її навмисне, це чистісінька: правда, чого ж мені боятись?

Він глянув на Джефсона, на якого з суто психологічних причин покладався більше, ніж на Белнепа. Справді: сказані ним зараз слова були точним повторенням того, що йому твердив Джефсон протягом двох місяців підряд. І зараз, спіймавши його погляд, Джефсон підсунувся ближче і, дивлячись просто у вічі Клайда своїми свердлячими, але водночас підбадьорливими голубими очима, почав:

— Ви не винуваті! Ви не винуваті, Клайд, ясно? Ви тепер цілком розумієте це і повинні весь час вірити в це і пам'ятати про це, бо так воно і є.^ Ви не мали наміру ударити її, чуєте? Ви клянетесь у цьому. Ви поклялись мені й Белнепу, і ми віримо вам. Обставини такі, що ми не можемо змусити середній склад присяжних зрозуміти це і повірити в це, якщо ми подамо все точно так, як ви розповідаєте. Це не пройде, я вже вам пояснював. Але що з того? Ви знаєте правду, ми — теж. Але, щоб добитися для вас справедливого вироку, нам доводиться дати трохи інше, підставне пояснення, підмінити ним правду, яка полягає в тому, що ви ударили міс Олден ненавмисне: ми не можемо сподіватися, що присяжні зрозуміють цю правду в чистому, неприкрашеному вигляді. Ви це розумієте?

— Так, сер, — відповів Клайд, який завжди слухав цю людину з шанобливою увагою.

— Саме тому, як я часто говорив вам, ми і вигадали цю історію про внутрішній перелом, якого ви зазнали. Це не зовсім вірно в часі, але ж ви справді відчули зміну в собі, коли були на озері. І в цьому наше виправдання. Але, зважаючи на всі дивні обставини справи, присяжні цьому ніколи не повірять, і тому ми просто перенесемо переворот, що стався у вашій душі, на інший час, — зрозуміли? Нехай він буде до того, як ви поїхали кататися човном. Це не зовсім вірно, але ж невірним є і саме обвинувачення, ніби ви вдарили її навмисно. І вас не можуть посадити на електричний стілець за неправильним обвинуваченням, — принаймні я на це не згоден. — Він подивився Клайдові просто у вічі, потім додав:

— Розумієте, Клайд, це однаково, немовби заплатити за картоплю або за костюм пшеницею чи бобами, бо, хоч у вас і є гроші, хтось раптом з доброго дива оголосив, ніби вони не справжні, і тепер у вас не хочуть їх брати. Тому вам доводиться розплачуватися пшеницею чи бобами. От ми і дамо їм боби. Але виправдує те, що ви не винуваті. Ви не винуваті! Ви поклялись мені, що в останню хвилину не хотіли її ударити, незалежно від того, які у вас були наміри спочатку. І цього для мене досить. Ви