Читати книгу - "Девід Копперфілд"

Він не міг без сліз згадати про ту добру подругу Ем’лі. Марно намагався він стриматися. Сльози знову полилися з очей, коли він заочно благословляв її.

— Це дало моїй Ем’лі відраду, — провадив він з хвилюванням, якого я не міг не поділяти (що ж до моєї бабусі, то вона плакала від усього серця). — Це трохи втішило Ем’лі, і вона почала видужувати. Але мова тієї країни зовсім зникла з її пам'яті, і вона мусила розмовляти на мигах. Отак воно й пішло. День у день ставало їй краще, поволі, але певно; і вона пробувала вивчати назви простих речей — здавалось їй, ніби ніколи в житті не чула вона цих назв — аж ось увечері якось сиділа вона біля вікна і дивилася на дівчинку, що гралася на березі. І раптом ця дитинка простягла до неї руки і говорить таке, як на англійську перекласти, то буде: «Рибальська дочко, ось тобі мушля!» Треба вам сказати, що вони спочатку почали називати її «прекрасна дама», як це повелось у цьому краю, але вона навчила їх натомість звати її «рибальська дочка». І каже раптом дитинка: «Рибальська дочко, ось тобі мушля!» І тут Ем’лі зрозуміла її і відповіла, заплакавши, і все знову згадала.

— Коли Ем’лі одужала, — сказав містер Пеготті після нової невеличкої паузи, — вона почала шукати нагоди попрощатися з доброю жінкою і вирушити на батьківщину. Чоловік тієї жінки на той час повернувся додому; і вони посадили її на купецький корабель, який відпливав до Ліворно, а звідти до Франції. Було в неї трохи грошей, але добрі люди менше малого взяли за все, що для неї зробили. А самі ж вони були такі бідні! Та я щасливий за них: те, що вони зробили, збережеться там, де ні іржа, ні міль нічого не з'їдять, де злодії нічого не вкрадуть. Це, мастере Деві, міцніше за усі скарби на світі! Ем’лі дісталася Франції і стала служити різним леді — мандрівницям у готелі в якомусь портовому місті. І ось одного дня туди раптом знову з'являється цей змій. Хай краще він мені ніколи не трапляється — не знаю вже, що б я з ним зробив! Щойно вона побачила його, а він ще не встиг її помітити, жах і божевілля знову охопили її, і вона втекла від самого повітря, яким він дихав. Вона прибула до Англії і зійшла на берег у Дуврі.

— Не знаю напевно, — сказав містер Пеготті, — коли в неї вперше защеміло серце, але всю дорогу до Англії вона мріяла повернутися до свого рідного дому. Щойно прибула вона до Англії, то зразу й зібралася до Ярмута, а далі злякалася, що її не пробачать, боялася, що всі знущатимуться з неї, боялася, що хтось із нас помер через неї, багато чого боялася вона; і це спинило її на шляху. «Дядю, дядю», — казала вона мені, — «гнітив мене страх, що я негідна зробити те, чого просило моє змучене серце, і це був найстрашніший жах. Я повернулася з дороги, а серцем молилася, щоб дозволено мені було хоч би вночі підповзти до старого порогу, поцілувати його, покласти на нього свою грішну голову... і тут щоб знайшли мене мертву!» Вона прийшла, — містер Пеготті понизив голос до сповненого жахом шепоту, — до Лондона. Вона... яка ніколи в житті не бачила цього міста... сама... без копійки... Молода... така гарненька... прийшла до Лондона. Майже в ту хвилину, як вона прибула сюди, вона знайшла (як їй здавалося) доброго друга — поважну жінку, яка говорила їй про працю, про шитво, бралася добути їй багато роботи, пропонувала їй притулок у себе і на ранок обіцяла їй розвідати потайки про мене та про всіх наших. Коли моя дитина, — сказав він уголос, з силою подяки, яка пройняла його з голови до ніг, — коли моя дитина стояла вже на порозі безодні, глибшої, ніж я можу собі уявити, тоді Марта, чесно виконавши свою обіцянку, врятувала її.

Я не міг стримати радісного вигуку.

— Мастере Деві! — сказав він, потискаючи мою руку своєю міцною рукою. — Це ви перший нагадали мені про неї. Дякую, сер, вона дотримала свого слова. Вона мала гіркий досвід і знала, чого треба стерегтись і що робити. Вона зробила це. Бог навертав її. Вона прийшла, бліда і захекана, коли Ем’лі спала. Вона сказала їй: «Прокидайся! Тут тобі загрожує біда, гірша за смерть. Ходімо зі мною!» Мешканці того будинку хотіли були спинити їх, але легше було б їм спинити море. «Відійдіть від мене, — сказала вона, — я дух, який відведе її від розкритої могили!» Вона розповіла Ем’лі, що бачила мене і знає, що я пробачив їй та люблю її. Вона похапцем загорнула її в свою сукню, взяла її, слабку і тремтячу, під руку. Вона й уваги не звернула на те, що ті люди говорили. Вона пройшла повз них з моєю дитиною, лише про неї піклуючись, і вивела її серед нічного мороку з цього чорного вертепу!

— Вона оберігала мою Ем’лі, — казав містер Пеготті, відпустивши мою руку і поклавши свою на схвильоване серце, — вона ходила за нею до другого вечора, коли та марила, а потім вийшла шукати мене і шукати вас, мастере Деві. Ем’лі вона не сказала, куди пішла, щоб бідолашна не налякалась і не надумала сховатись. Як та жорстока жінка довідалася, що вона там, — не знаю. Може статися, що той злий демон, про якого я говорив уже кілька разів, випадково побачив її на вулиці та простежив до воріт, а може бути й те, що він довідався про її адресу від тієї жінки. Це, мабуть, вірогідніше. Але мене це не дуже цікавить. Моя дитина знайдена.

— Цілу ніч, — вів далі містер Пеготті, — були ми разом — Ем’лі та я. Небагато встигла вона розповісти мені і словами, і сльозами; ще менше я сам встиг надивитися на її любе обличчя, яке біля мого вогнища стало обличчям жінки. Але цілу ніч вона обіймала руками мою шию; і голова її лежала ось тут... і ми добре знаємо, що знову зможемо зав­жди довіряти одне одному.

Він замовк, і рука його цілком спокійно лежала на столі, але було в ній стільки рішучості, що вона могла б перемогти левів.

— У мене була світла думка, Троте, — сказала моя бабуся, витираючи очі, — стати хресною матір'ю твоєї сестри Бетсі Тротвуд, яка розчарувала мене; але після цього ніщо, здається, мене так не втішило б, як хрестити дитину тієї доброї неаполітанки.

Містер Пеготті кивнув головою на знак того, що розуміє почуття моєї бабусі, але він не наважився висловити свої міркування з цього приводу. Ми всі сиділи мовчки,