Читати книгу - "Господиня"

Коли все владналося, ми з Іяном стали нерозлийвода. Тому коли прийшов час перевірити реакцію душ на моє нове обличчя, Іян, звісно, здійснював вилазку разом зі мною.

По довгих тижнях непевності вилазка стала справжнім полегшенням. Кепсько, що тіло моє слабке і не пристосоване до життя в печерах, та ще гірше, що люди не дозволяли мені використовувати його для того, для чого воно пасувало ідеально.

Джаред схвалив вибір Джеймі: моє нове личко здавалося таким безхитрісним і вразливим, що воно просто не викликало підозр, а тіло таким тендітним, що його кортіло захистити, — але навіть Джаред не наважувався перевірити теорію на практиці. Я була переконана, що зможу брати участь у вилазках так само безперешкодно, як раніше, а от Джаред, Джеб, Іян та інші — окрім Джеймі й Мел — тільки й шукали відмовки. Сміх та й годі.

Вони подивлялися на Сонні, але вона ще не зарекомендувала себе, їй не довіряли. До того ж вона зовсім не хотіла виходити з печер. Саме слово «вилазка» змушувало Сонні тремтіти від жаху. Кайл не пішов із нами: єдиний раз, коли він обмовився про таку можливість, у Сонні почалася істерика.

Зрештою переміг здоровий глузд: мене потребували.

Приємно, коли тебе потребують.

Запаси танули; доведеться здійснити довгу й серйозну вилазку. Як завжди, вилазкою керував Джаред, тому, звісна річ, без Мелані не обійшлося. Аарон і Брандт зголосилися добровольцями: не те щоб нам була потрібна зайва пара рук, просто вони втомилися сидіти в обмеженому просторі.

Ми вирушили далеко на північ, і я раділа з того, що скоро побачу нові місця — знову відчую холод.

У цьому тілі моє радісне хвилювання просто не знало меж. У ніч, коли ми приїхали до схованки, де тримали фургон і вантажівку, я аж стрибала від піднесення. Іян посміювався з мене, бо я заледве могла всидіти на місці, коли ми вантажили в багажник одяг і спорядження, які знадобляться в дорозі. Іян схопив мене за руку, щоб, пояснив він, я не злетіла з поверхні землі.

Може, я надто шуміла? Може, не помічала, що діється довкола? Ні, звичайно, справа не в цьому. Я б нічого не вдіяла. То була засідка, і коли б ми не приїхали, все одно б до неї втрапили.

Ми заціпеніли, коли з темряви вистрелили тонкі промінчики світла й осліпили Джареда й Мелані. Моє обличчя, мої очі — наш єдиний порятунок — ховалися за Іяновою широкою спиною.

Мене не осліпило світло, і місячного сяйва було достатньо, щоб я роздивилася: шукачів було більше — восьмеро проти шістьох. Достатньо, щоб я побачила їхню зброю, спрямовану на нас. Спрямовану на Джареда й Мел, Брандта й Аарона (свою єдину рушницю ми так і не розчохлили), і просто в центр Іянових грудей.

Ну чому я дозволила йому піти зі мною? Чому йому також доведеться померти? У голові відлунював розгублений голос Лілі: «Навіщо життя і любов тривають?»

Моє маленьке вразливо сердечко розбилося на мільйон уламків, а рука намацувала в кишені пігулку.

— Тихо, зберігайте спокій, — вигукнув шукач, що стояв у центрі гурту. — Заждіть, заждіть, не ковтайте нічого! Боже милий! Та подивіться ви!

Чоловік посвітив собі ліхтариком в обличчя.

Воно було обвітрене й обпалене сонцем, як камінь. На скронях колись темне волосся вкрилося сивиною; воно безладно кучерявилося над вухами. А очі — його очі були темно-карі. Просто темно-карі, і більше нічого.

— Бачите? — мовив він. — О’кей, ви не стріляєте в нас, а ми не стрілятимемо у вас. Бачите? — він поклав рушницю на землю. — Давайте, хлопці! — скомандував він, й інші заховали зброю в кобури — на поясах, на кісточках, на спинах… як багато зброї!

— Ми знайшли вашу схованку — мудро ви тут усе облаштували; нам просто пощастило, і тоді ми вирішили познайомитися з вами. Не щодня зустрічаєш іще один загін бунтівників, — він радісно розреготався глибоким нутряним сміхом. — Ну ви погляньте на їхні обличчя! Що? Невже справді думали, що ви єдині досі борсаєтеся? — він знову розсміявся.

Ніхто з нас не поворухнувся й на дюйм.

— Нейте, гадаю, в них шок, — мовив інший чоловік.

— Ми налякали їх мало не до смерті,— втрутилася жінка. — Чого ви ще сподівалися?

Вони чекали, переминаючись із ноги на ногу, а ми мов закам’яніли.

Першим отямився Джаред.

— Хто ви? — прошепотів він.

Ватажок знову засміявся:

— Я — Нейт. Дуже приємно познайомитися, хоча поки що ви, мабуть, не можете сказати того самого. Це Роб, Еван, Блейк, Том, Кім і Рейчел.

Промовляючи імена, він по черзі показував на своїх супутників, а ті мовчки кивали, коли чули своє ім’я. Трохи позаду я зауважила чоловіка, якого Нейт не представив. Його яскраво-руде волосся одразу впадало в око, до того ж він був у гурті найвищим. Здається, він єдиний був неозброєний. Він пильно подивився на мене, і я відвела погляд.

— А всього нас двадцять двоє,— провадив Нейт.

І простягнув руку.

Джаред глибоко вдихнув і зробив крок уперед. Коли він рушив із місця, ми всі водночас беззвучно видихнули.

— Я — Джаред, — він потис Нейтові руку й усміхнувся. — Це Мелані, Аарон, Брандт, Іян і Ванда. А загалом нас тридцять сім.