Читати книгу - "4 3 2 1, Пол Остер"

у нього з рота, а Мілдред випадково підслухає з сусідньої кімнати, та цим йому доведеться ризикнути, вирішив Фергюсон, оскільки дружба Ноя була для нього надто важлива, і він достатньо довіряв Ноєві, аби розраховувати на його мовчання, якщо він попросить його мовчати, що Ной і виконав, погодився без вагань, як тільки його про це попрохали, і от коли юний Маркс підняв праву руку й урочисто пообіцяв тримати хлебтало на замку – тут-таки привітав Фергюсона з тим, що той викликав почуття у жінки, старшої за нього. Коли Фергюсон їх познайомив, Ной потиснув Еві руку й мовив: Нарешті знаменита місіс Монро. Арчі про вас розповідав багато років, і тепер я бачу чому. Деякі чоловіки нападають на Мерилін, хоча вона вже й не з нами, а для Арчі завше була тільки Евеліна, і хто ж дорікне йому, що він запав на вас?

А хто дорікне мені, що я запала на Арчі? – сказала Еві. Все цілком гарно вийшло, чи не так?

По двох тижнях після того вечора Еві розчинила двері своєї душі і впустила до неї Фергюсона.

То була ще одна субота, ще одна сприятлива субота посеред їхніх ще одних добрих вихідних у Нью-Йорку, і вони щойно повернулися до квартири на Західній П’ятдесят восьмій вулиці зі скромної вечері з деякими друзями-музиками Еві. Зазвичай після своїх суботніх походеньок вони одразу йшли до спальні, однак тепер Еві взяла Фергюсона за руку і завела його до вітальні, сказавши, що їй із ним спершу треба про дещо поговорити, а тому вони всілися разом на тахту, Фергюсон запалив «Кемел», передав сигарету Еві, котра зробила одну затяжку й повернула Фергюсонові, а потім сказала: Зі мною щойно дещо сталося, Арчі.

Дещо важливе. Місячні в мене мали початися в понеділок, але не почалися. Майже весь час у мене все за графіком, та іноді бувають збої на день чи на півдня, тому я не надала цьому великого значення, гадаючи, що почнуться у вівторок, але й у вівторок нічого не відбулося. Винятково. Майже безпрецедентно. Страшенно цікаво. У минулому це була б мить, коли б я запанікувала, не розуміючи, вагітна я чи ні, почала би програвати в голові всілякі похмурі можливості, оскільки вагітніти мені не хотілося, – ну, або я, принаймні, вважала, що мені не хочеться, і, гадаю, два аборти це підтверджують: один на моєму другому курсі у Васарі, один приблизно через рік після того, як ми з Боббі одружилися. Однак тепер, і кажучи «тепер», я маю на увазі вівторок, чотири дні тому, коли місячні затрималися на два дні, уперше в житті я не тривожилася. Що, якщо я вагітна? – запитала я саму себе. Це матиме значення? Ні, відповіла я собі, значення це не матиме. Це буде збіса чудово. Ніколи в житті, Арчі, ніколи раніше в мене не було подібної думки, і я жодного разу не казала собі таких-от слів. Середа. Знову ніякої крові. Я не лише більше не тривожилася, я почувалася на вершині світу.

І? – спитав Фергюсон.

І в четвер усе закінчилося. З мене вилився весь світ, і досі кров хлище так, ніби мене в живіт ножем тикнули. У тому сенсі, ти ж сам це знаєш. Ти зі мною вчора спав.

Так, крові було багато. Більше, ніж звичайно. Не те щоб мене це схвилювало, звичайно.

Та й мене. Проте найголовніше от що, Арчі, зі мною щось відбулося. Я тепер інша.

Ти впевнена?

Так, цілком. Я хочу дитини.

Фергюсон не одразу зрозумів, про що це вона каже, всю цю купу непояснених деталей і незручних питань на кшталт того, хто буде батьком цієї дитини, і як вона гадає стати матір’ю, не виходячи заміж, а якщо вона незаміжня і не живе з ким-небудь, то як вона й надалі викладатиме і буде матір’ю одночасно, якщо в неї не вистачить грошей платити няні чи бейбі-сіттеру?

Еві відкинула всі ці питання, влаштувавши йому коротку екскурсію по своєму внутрішньому життю, з великим упором на любовну й сексуальну частину цього життя, на хлопчиків і чоловіків, за котрими сохла в роки між дівоцтвом і теперішнім часом, на добрі й погані рішення, які ухвалювала, на ефемерні пригоди й тривалі союзи, що в підсумку ні до чого не призвели, коли найгіршою помилкою стало її неможливо раннє заміжжя з Боббі Монро, що протягнулося аж два з половиною роки, і найдивнішим у всіх цих пристрастях, надіях та розчаруваннях, мовила Еві, було те, ніхто ніколи не робив її щасливішою, ніж він, її хлопчик-мужчина Арчі, її незамінимий Арчі, і вперше у своєму житті вона зараз із тим, кому, як вона відчуває, можна довіряти, з тим, кого вона може кохати, одночасно не страхаючись, що їй надають по руках за те, що кохає надто сильно чи надто багато. Ні, Арчі, сказала вона, ти не схожий на всіх інших.

Ти перший чоловік, котрий мене не боїться. Це, взагалі-то, чудова штука, і я намагаюся проживати її якомога повніше, адже глибоко всередині ти знаєш і я знаю, що це довго не триватиме.

Не триватиме? – спитав Фергюсон. – Як ти можеш таке говорити?

Тому, що не може. Бо не триватиме. Тому, що ти ще надто молодий, і рано чи пізно ми вже не годитимемося одне для одного.

Ось у чому вся суть, зміркував Фергюсон, – передчуття того часу, коли вони вже не будуть разом, того майбутнього часу, коли все, що відбувається зараз, зникне, і вони перетворяться на примар пам’яті, що живуть лише в головах один одного, в безтілесних істот без шкіри, чи кісток, чи сердець, і от саме тому вона думає тепер про немовлят і хоче собі такого ж – через нього, через її бажання, щоби батьком дитини став він, тим примарним батьком, котрий заповідає своє тіло її дитині і надалі житиме з нею вічно.

Сенс у цьому був. І знову-таки, взагалі ніякого сенсу в цьому не було.

Нічого термінового, сказала вона, і їй би не хотілося, щоб він про це думав занадто часто, просто тепер виникла така нагода, і є сенс заховати її куди-небудь у глибину їхніх голів і продовжувати жити, як раніше, і ні, вона зовсім не просить його брати на себе якусь відповідальність, йому навіть не доведеться підписувати свідоцтво про народження, якщо не захоче, це буде її клопіт, а не його, і слава богу, що жінкам не треба бути заміжніми, щоб родити дітей, сказала вона, а потім засміялася,