Читати книгу - "Ходіння по муках"

Коли кінчався день стройового навчання, політосвіти і ліквідації неписьменності, бійці в сутінках, щулячись від холоду, розбредались по селу: хто до знайомих, хто до нової куми, а ті, у кого не було ні знайомих, ні куми, просто ходили з піснями, або, забравшись у сухе місце, балачками принаджували дівчат. І часто, починаючи з жартів і сміху, кінчали суперечками, часом запеклими, бо душі тоді у всіх були розбурхані.

З десяти моряків телєгінської батареї двоє були тяжко поранені, троє вбиті. Залишилось п’ять чоловік. Розквартирувались моряки на доброму козачому дворі, з якого втік господар. З ними жила й Онися, формально зарахована в нестройову роту. Нарівні з бійцями вона проходила стрій, і стрільбу, і політосвіту. Носила тепер чепурну червоноармійську форму і тільки не хотіла стригти кучерявого гарного волосся. Побачивши стільки страхіть і смертей, вона в цю жовтневу гарячку перейшла, як переходять вбрід по горло, через своє непоправне горе. Зморшки більше не спотворювали її помолоділого, погрубілого обличчя; на тилових харчах щоки у неї налились, стан вирівнявся, хода стала легкою. Вся вона була ніби тільки що вмита. Ночами, коли моряки на всі заставки хропли в натопленій хаті, вона потайки обпирала їх, штопала й латала, часом за цією роботою її заставала сурма горніста, що грала протяжну зорю в сивому світанку.

При полку залишився і Кузьма Кузьмич Нефедов на позаштатній посаді писаря. В найтяжчі дні, шістнадцятого і сімнадцятого, він проявив не то що мужність, а навіть особливу відчайдушність, витягаючи поранених з вогню. Це було відзначено всіма. Не відставав він і надалі, коли залишки Качалінського полку перейшли в контрнаступ, не відстав і за Доном, коли полк був змінений і відведений у тил.

Іван Гора, зустрівши його одного разу коло польової кухні, — змоклого, брудного, худого, збудженого, — підкликав пальцем:

— Що мені з вами робити, Нефедов?.. Ніяк не зрозумію, — що ви за людина?.. Піп-розстрига, і вік ваш немолодий. Чого ви до нас прив’язались?

Кузьма Кузьмич шморгнув, бо з його облупленого носа скочувалися краплини дощу, і рижими веселими очима глянув на комісара:

— Прив’язливий, Іване Степановичу, прив’язуюсь я до людей… Куди я піду, якого мені ще шукати людського товариства? Адже я мислячий…

— Та не в тім річ, слухайте…

— Що ж до полкового пайка (Кузьма Кузьмич показав на повний казанок), — то цей куліш з сальцем я заробив чесно, шкури своєї начебто не шкодував… Штани, чоботи, як бачите, сам роздобув у ворога, на полі бою… Нічого не прошу, нікого не обтяжую. І надалі надіюсь бути корисним… Адже революції тямуща людина потрібна? Потрібна… У вас у полку грамотного писаря нема. А я пишу навіть по-латині і по-грецькому… Та хіба мало на що я можу придатися…

Іван Гора подумав: «Чого ж і справді не використати людину, якщо вона тямуща й хоче працювати…»

— Та от, — сказав, — походження ваше турбує, коли б ви туману не стали напускати…

— Був, був колись спокушений міражами, правди ніде діти, — промовив Кузьма Кузьмич, — поринув був у їх пустиню… Ні, агітації моєї не бійтеся, з богом я посварився…

— Посварилися? — спитав Іван Гора. — Чи так же воно? Ну, гаразд, увечері зайдіть до мене до хати, поговоримо…

Смерком Кузьма Кузьмич з’явився в хату до комісара, який сидів коло вікна в шинелі й кашкеті і читав газету, ворушачи губами. Іван Гора склав газету, встав, запер двері:

— Сідайте. Тут одне діло таке, некрасиве… Ви язика вмієте тримати за зубами? Проте вам же буде гірше, якщо почнете базікати зайве: мені все відомо, навіть кому з бійців що снилося…

Він почав одривати від білого краю газети вузьку смужку, крекчучи, скручував її пальцями, що ледве згиналися:

— Люди впоралися, хліб звезли, з молотьбою трохи запізнилися через воєнні справи. Але народ нам довіряє, це головне, — хоче вірити, що Радянська влада стала міцно… Добре… А скоро ж — покрова…

Іван Гора трохи підвів очі на Кузьму Кузьмича, великий ніс його збентежено потягнув ніздрею.

— Скоро покрова… Забобони в народі ще живуть… Декретом їх за один день не скасуєш… Потрібна, так би мовити, тривала… Ну, гаразд… А дівки ходять незадоволені, ждуть покрови, а сватів ніхто не присилає. Вчора був у селі Спаському. Жінки спинили мою бричку, і давай плакати, і лають, і сміються… Настрій цілком радянський, але от не дає їм спокою ця покрова. Село багате, хліба багато, хлібної розверстки у них ще не було… Підійти до них треба розумно, щоб свідомо дали хліб… Але як там проагітуєш, коли жінки висмикнули у мене віжки і кричать: дай їм попа… Я їх соромити: «Мало ви, — кажу, — надивились, як ваші попи генералові Мамонтову кадилами махали…» — «Так то ж, — кажуть, — були білі попи, ми їх самі з села повиганяли, а ти дай нам червоного попа… Нам треба весілля справляти, у нас дівки засиділись, та в нас, — кажуть, — ще півтори сотні дітей по колисках кричать нехрещені…» Тьху ти, знаєш, навіть голова в мене болить другий день… Так мене збентежили ці жінки… Не можу ж я їм попа ставити? А питання треба вирішувати. Вони подумають, подумають, та й пошлють у Новочеркаськ за старим попом… Значить — конфлікт… Ти, Кузьмо Кузьмичу, в цих ділах тямущий. Виручи мене. Візьми бричку, поїдь на село, поговори з жінками… Тільки щоб я нічого не знав. А дівок цих я бачив, страх: кам’яні. — Іван Гора показав собі на груди. — Діло ж воно людське… Поїдеш?

— З охотою, — відповів Кузьма Кузьмич, трясучи обличчям і складаючи губи трубочкою.

— Нудно ти говориш, Шаригін, така мозкова сухота, прямо хоч утікай від тебе світ за очі…

Латугін