Читати книгу - "Романи, Роман Васильович Андріяшик"

— Тето Марто, ходімо назад через колонію.

— Через колонію?.. Ходімо. А це ближче?

— Ні, далі. І треба йти лісом.

— Веди.

Дуби вмостилися на відстані один від одного, як царі. Земля починає хилитися і зрештою стрімко падає в білу безодню. Роман бере навскоси, ми об’їжджаємо ниркоподібну западину. Мабуть, і тут є вхід до грота. З чверть години ідемо луговим видолинком, що дедалі звужується, замикається горбком, а відтак відкривається зірчаста арена, обведена валом: це, пригадую, Городище. Колись тут стояли будівлі наших давніх предків. Студенти зі Львова приїжджали сюди по глиняні черепки. Більше їм тут нема чого робити — рівними рядами шикуються цегляні будиночки з червоними дахами, в центрі костьол і школа, гудуть телеграфні стовпи, астматично зітхає "Перкун", і я навіть бачу на одному подвір’ї легковий автомобіль. Нас проводжають погляди спокійних і статечних господарів цього осадницького благословенного містечка. О, звичайно, це твердиня. Люди, що тут живуть, підуть за Пілсудським в огонь і воду. Він їх ощасливив. Ким вони були раніше? Безперечно, злидарями чи напівзлидарями, інакше не подалися б на схід. Як до цього вони не розуміли справжніх причин своїх бідувань, так і тепер їм не збагнути, що їх покровителі — злочинці, що їх благополуччя куплене ціною злочину.

Та годі. На будиночку, біля якого застиг автомобіль з прапорцем, поштова вивіска. Мабуть, там знайдеться і папір, і чорнило — треба написати до Мирослави. Мені кортить поділитися зухвалим спостереженням про те, як Пілсудський впроваджує свою політику асимілювання. Але тоді лист не дійде…

Через десять хвилин я дякую несподіваному випадкові. Я передала конверт у руки експедиторові, що збирався до поїзда.

— Додому? — всміхаючись, запитую Романа. Хлопчик трясе голівкою, і вологе від поту ластовиння на його лиці іскриться, як сніг.

Ось і село. Ми пірнаємо у вузеньку покручену вуличку. А що дав вождь оцим? Отупіння, яке згодом зміниться очевидністю, що можна все-таки видряпатися з біди. Ця очевидність триватиме і десять, і двадцять років… Воюватимуть за межі, тягатимуть залізничні платформи, купуватимуть чортів і біс його знає що іще, поки не стане кордону на Збручі.

Цими висновками я ніби вдоволена, аж сяю. Я чекала, що мене схопить відчай, але широта погляду не дає мені скиснути. Отже, недобрим передчуттям нема що вірити. Навпаки, я наберуся тут оптимізму. О диво моє!..

Нас уже чекають, Стах прийшов кликати в гості.

— Вибрикалась? — батько зацікавлено і насмішкувато дивиться, як я мордуюся із зашкарублими ремінцями кріплення. — Стах уже з годину дожидає.

— Ми повертали на пошту.

— На колонії були? Ну і як тобі там, сподобалося?

— Сподобалося.

— Калюш каже: нехай вам і не сниться, що ми звідси заберемося; дивіться, скільки ми тут набудували, на які витрати пішли…

— Він не бачив, — сміється Стах, — як у війну розтягали німецьку колонію на Татарці.

— За спокою людей грабують, — бурмотить батько, — за неспокою люди відкрадають своє назад.

Стах докидає:

— Погане робиться праведно, а праведне — погано.

— Коні б’ються — осли сіно їдять…

Я слухаю їх, і починає холонути кров. Чи ще народжуватимуться принципові, безкомпромісні люди? Нинішні бунтівники сконають у таборах, а що далі? Потрібна завірюха, щоб розбурхати сонну, покірну кров?

Юліан відпаяв би мене і продекламував би спересердя вислови Ніцше про жінок з непересічними нахилами.

— Дати ножа? — питає батько.

— Навіщо?

— Одріж до лиха ремінці. Чи потанцювати нам біля твоїх колін? Га? Стаху? Одв’яжи дівку від дощин.

— Дякую, сама справлюся.

— Було б стрибати до Оленки, аби я того не видів.

— Боже, яка нетерплячка.

— Цирк.

Нарешті я звільняюся від лиж.

— Переодягайся, ми чекаємо. Мама в Оленки.

— Ви надзвичайно чемні.

— Станеш бараном — не бійся ножиць.

— З одного вола двох шкур не здирають.

— Язиката, чортиця! Вдалася в мамуню.

— Ви дрова рубаєте, а ми тріски підбираємо.

— Ти чого, Марто?

Вони дратують мене своєю присутністю, як, бувало, Найда. Причинна настирливість алкоголіків.

— Не шкилюйте.

— Дай, Стаху, вогню, бо погасла люлька від доньчиної ласки. А ще лиш нічку переспала.

Стах зніяковіло осміхається. Замість очей у нього чорні плями. Треба їхати геть, бо з доброї нагоди понадвереджують печінки.

Батько тримає руки в кишенях, аби не впадало у вічі, що несе горілку. Побоявся покласти мамі до кошика. На вулиці сковзко, ще впаде стара — тоді сварка, пропав настрій на цілий тиждень, не допоможе, що мама відкупить дві пляшки монопольки: "На, втопися в ній, щоб ти згорів!"

Коли ми йдемо вуличкою, хтось чатує за кожними воротами. Батько зосереджено-задумливий, мовчки киває головою, вітаючись. До колодязя, мов на дзвін, збігаються дівчата з відрами. На леваді до нас приєднуються Антон з Ганною. Сестра похмуро-трагічна, як і вчора, зате Антон безтурботно-веселий, здоровенна добродушна дитина.

— Як у селі спалося, Мартусю? — питає Ганна. У неї під вовняною шалею — берет. — Не будили собаки? В нас що не двір — два-три пси. Часом як завалують з кута в кут, то, здається, кінець світові. — Діставши з нарукавника хусточку, вона без потреби сякається, і нас супроводжує холодний запах парфумів, ніби за помахом хусточки на дорогу впала запашна хмара. — А хто це, Стаху, зі Стефиним Іваном? Не Тарас Левчуків?

— Левчук, — підтверджує Антон.

— Як він тут узявся? — дивується Ганна. — Він же в Кракові.

— Щось нездужає, — озивається Стах. — Вже місяць дома.

Назустріч нам до хвіртки прямують Іван і статурний блондин у хутряній куртці.

— Правда, гарний? — шепоче Ганна.

Років йому двадцять п’ять, але бездоганно правильні риси обличчя і нерушкий погляд роблять його старшим.

— Тарас, — краків’янин легко потискає мені руку.

З хати вибігає Оленка і, ніби ми з цим блондином принаймні заручені, бере і його, і мене за стан і заводить до світлиці, садовить, як молодих, у самому центрі, і я бачу з виразу маминого обличчя, що так треба.

На столі проти кожного чарка, тарілочка і виделка. Нарізаний хліб, салат, холодець і м’ясна печеня — тут же (за міським звичаєм). І гості, і господарі вмощуються на ослонах. Мама сидить з опущеними очима, наче ось-ось прозвучить: "За щастя молодої пари". Комедіанти…

— Ви, звичайно, не пам’ятаєте мене, — мовить Левчук.

— Взагалі, крім родичів, нікого в селі не знаю. Стах зводиться з наповненою чаркою.

— Панове! Для моєї