Читати книгу - "Романи, Роман Васильович Андріяшик"

— Що ви робите в Кракові? — питаю в Левчука.

— Працюю у німецькому видавництві. Я вчився у Берліні, після університету мені цю роботу нараяли. Ми забезпечуємо літературою польських німців. І платять непогано, і ніхто в твої справи носа не тикає. Для життя це незле.

— Маєте помешкання? — "Свататися — то свататися!"

— Так, я купив собі три кімнати з кухнею і ванною. Хочете вірте, хочете ні, та наше видавництво володіє солідним бюджетом. Наші книжки купують і поляки. Співробітники одержують премії за додаткові тиражі.

— Що ж ви друкуєте? Левчук посміхнувся:

— Чимало такого, що польським видавництвам не дозволяє цензура. Одначе всі вже випили. За ваше здоров’я, пані Марто.

— Зичу здоров’я.

Після чарки очі Левчука солодко одвологли, він двічі підкинув собі холодцю, бадьоро захрумкав підсмажене в сметані куряче крило.

Між стіною і ослоном Оленка завбачливо лишила прохід. Поставивши перед Левчуком ще тарілку холодцю, вона зіперлася мені на плече і сказала на вухо: "Я хочу тобі щось показати і взагалі, побалакати. Але трохи згодом, коли почнуться баєчки". Її кругловиде лице палало рум’янцями, очі світилися таємничим щастям.

Коли подають вареники, я накидаюся на них, як дикунка, анітрохи не поступаючись міжнародному галичанинові Тарасу Левчуку. Вареники з картоплею. Вареники з м’ясом. Вареники з повидлом. Від вареників мені паморочиться голова, і я нишком позираю, чи всі вже в достатній мірі захмеліли, чи не роблять круглі очі, бачачи, як змітаю з тарілки.

— У Кракові є де поїсти вареників? — звертаюся до Левчука.

— Ні, — сміється він. — Якось мені самому довелося ліпити, коли скортіло.

— Ви не сходилися з тамтешніми українцями? Левчук регоче:

— Щоб мати можливість коли-не-коли трапити на теплі вареники? В Кракові наші люди гуртуються кланами, а я не почуваю себе в світі самітним і не шукаю з ними близькості.

— Ви надовго приїхали?

— На три місяці.

— Ви сказали, що не почуваєте себе самітним у світі. Отже, вас не мучить тута за домом?

Левчук перестає ремиґати і дивиться на мене такими очима, наче його щойно обдурили. Ясна річ, мої запитання страждають від грубої прямолінійності, але мені це байдуже.

— За домом в родинному розумінні я, звичайно, тужу. Але якщо ви думаєте, що в Галичині більше нашого національного духу, ніж будь-де на чужині, то помиляєтеся. В Європі легко почути і наше слово, і нашу пісню, і купити книжку українського письменника, і побувати на виставці відомого на весь світ художника-емігранта. З Кракова до Станіслава я їхав в одному купе з Орестом Руснаком. Він, між іншим, переконаний, що настане час, коли з Америки і Європи наш обкрадений люд отримає неймовірно багату спадщину.

Міжнародний галичанин Тарас Левчук…

Я наливаю у його чарку горілки. Це найпромовистіший вияв моєї поваги до краківсько-німецького видавця. Більшого мої родичі не побачать. За столом, як іскри, спалахують короткі репліки. Зараз почнуть "баєчки і ми з Оленкою вислизнемо до кухні. Завваживши, що Оленка завертає в проміжок між стіною і ослоном, я підморгую їй, мовляв, я до твоїх послуг. Проте сестра чогось прикушує нижню губу.

— За тобою якийсь чоловік, — шепоче мені.

Серце зойкає, я вся холону, а мозок пронизує дурна, нікчемна гадка: "Ти будеш винагороджена за вірність". Щось готове вихопити мене з-за столу, як кулю. Та я цілком спокійно вибираюся на середину хати, глипаю в дзеркало, оглядаюся на маму і виходжу до сіней.

"Якби в душі був перемикач…"

— Юліане!..

Плачучи, чогось пригортаю Оленку, що вийшла услід за мною, і частиною єства сходжу з дива: чого сльози в Оленки, адже вона нічого не знає і не розуміє?

Він весь у чорному, новісінькому, і все — з голки. Він веселий.

— Ти як мене знайшов? — нарешті появляються сили, щоб підступити до нього і взяти за руки.

— Я із Золочева. Марселла сказала, що тебе не було, тоді я вирушив сюди.

— Це мій чоловік, Оленко. А це, Юліане, моя сестра Оленка. — Я дивлюся на Романа, і в мене мало не зривається з уст: "А це Роман, Стефин синок; а Стефа, Іван, Ганна і Антон, тато і мама… в хаті".

Юліан поплескав Романа по плечу і засміявся:

— З Романом ми вже знайомі, він мене привів. Тепер ходімо до інших.

— Прошу, прошу, — похоплюється Оленка.

У світлиці я стаю боком до столу, щоб бачити батька:

— Тату, це Юліан, мій чоловік.

Батько зводиться раптово, ніби цього чекав, спершу простягає руку, відтак підводить очі:

— Радий вас бачити.

Мамина рука зависає в повітрі, наче треба їй щось відвернути, але теж потрапляє до Юліанової руки, і я чую: "Рада вас бачити".

Треба так чи не треба, я кажу Юліанові, щоб скинув пальто, і, акуратно згорнувши, передаю Оленці. Батько з мамою пересідають біля Левчука, а ми з Юліаном покірно займаємо їх місця.

— Вибачте, — мовить Юліан. — Найбільша незручність — перебивати людям гостину.

— Та ні? — бурмотить батько. — Ми тут всі свої. Правда, хто запізнюється, тому наливають штрафну, а хто приходить несподівано — тому три християнських.

— Майте на увазі, що після трьох у мене може вийти, як у того ведмедя: доки до меду доволокли — пообривали вуха, а доки відтягли — і хвоста обскубли.

Батько не стримав однобокої усмішки і набундючився, неначе даючи комусь одкоша: Та я і не казав, що моя донька скорчила дурня".

Стах налив Юліанові і залишив перед ним пляшку:

— Ми все-таки маємо надію, що ви наздоженете компанію. Будь ласка. Прошу.

Юліан наморщив чоло:

— Кажуть, ліпше раз заплакати, ніж сто зітхнути. А можна пом’якшити собі долю і випити з дружиною?

О, яка це для всіх переміна! Нехай дивляться, нехай думають, що спаде до голови, а я бачу новий шрам на Юліановому підборідді і маю свої помисли.

Він якийсь урочистий. Я ще не бачила його в чорному костюмі.

— На здоров’я, Мартусю.

— Дай Боже здоров’ячка, Юліане.

Він тримає перед собою чарку і про щось задумався. Я його розумію: у нас завжди, поки доходить до ковтка, не-резичимо одне одному бозна-якого добра. Всього, всього тобі найкращого, Юліаночку!

— Аж підмиває гукнути гірко!", — сміється Антон. Юліан зводиться і наповнює чарки уздовж столу. Вінще не прийнятий моєю родиною, і мені хочеться (та, мабуть, і їм), щоб це відбулося якнайшвидше.

— Як це мовиться, панове: за добрим початком діло не стає? — Юліан на мить схрещує погляд з батьковим. — Прошу вважати, що я