Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Девід Копперфілд 📚 - Українською

Читати книгу - "Девід Копперфілд"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Девід Копперфілд" автора Чарльз Діккенс. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 226 227 228 ... 271
Перейти на сторінку:
його життя.

Погулявши ще трохи містом, я пішов до Гемового будинку. Пеготті зовсім переселилася туди, а свій будинок віддала в оренду наступникові містера Баркіса у візницькій справі. А він добре заплатив їй і за екіпаж, і за коня. Здається, та сама флегматична шкапа, на якій їздив містер Баркіс, досі ще була в роботі.

Я знайшов Пеготті в чистесенькій кухні у товаристві місіс Геммідж, яку сам містер Пеготті привів зі старого човна. Навряд чи хтось інший спроможний був би змусити її залишити цей пост. Він, очевидно, уже все розповів їй. І Пеготті, і місіс Геммідж тримали кінці фартухів біля очей. Гем щойно вийшов, щоб «зробити коло по берегу». Незабаром він повернувся і дуже зрадів, побачивши мене; та взагалі, думаю, що їм усім полегшало, коли я прийшов. Ми майже весело гомоніли і про те, як містер Пеготті збагатіє в новому краї, і про різні дива, які він почне змальовувати нам у своїх листах. Ми не згадували імені Ем’лі, але досить часто натякали на неї. Гем тримався бадьоріше за всіх.

Проте Пеготті, проводжаючи мене зі свічкою до комірчини, де на столі була приготовлена для мене книжка про крокодилів, плачучи, розповіла, що він усе такий же. Вона гадала, що серце його розбите, хоч він і сповнений мужності та ніжності, і працює старанніше й краще, ніж будь-який інший корабельний майстер на всіх доках у тутешній місцевості. Бувають години ввечері, — казала вона, — що він почне розмовляти про старе життя у будинку-човні; і тоді він згадує про Ем’лі, як про дитинку. Але ніколи не згадує про неї, як про жінку.

На обличчі його я читав, що йому хочеться поговорити зі мною віч-на-віч. Тому я вирішив наступного дня трапитися йому на дорозі, коли він повертатиметься з роботи. Обміркувавши це, я заснув. Цієї ночі, вперше після довгого часу, зняли свічку з віконця у старому човні. Містер Пеготті гойдався там у своєму гамаку, і вітер по-старому бурмотів над його головою.

Весь наступний день він був зайнятий, роблячи розпорядження щодо свого рибальського човна і снастей, пакував і відсилав до Лондона всі дрібні господарські речі, які здавалися придатними йому самому, і залишав ті, які потрібні були для місіс Геммідж. Вона цілий день не полишала його. У мене було сумне бажання ще раз подивитися на це миле старе місце, і ми умовилися, що я ввечері зійдуся з ними там. Але я влаштував справи так, щоб спочатку побачитися з Гемом.

Було легко знайти його, бо я знав, де він працює. Я зустрів його на пустинних пісках і пішов з ним назад, щоб він мав нагоду поговорити зі мною, якщо справді хотів цього.

Вираз його обличчя не обдурив мене. Ми не довго пройшли разом, як він, не дивлячись на мене, спитав:

— Мастере Деві, ви бачили її?

— Тільки якусь хвилину, коли вона була непритомна, — тихо відповів я.

Ми пройшли ще кілька кроків, і він сказав:

— Мастере Деві, ви ще побачите її, як ви думаєте?

— Це було б, мабуть, занадто боляче для неї, — сказав я.

— Я теж думав про це, — відповів він. — Так воно і було б, сер, так воно і було б.

— Але ж, Геме, — обережно сказав я, — якщо вам треба щось написати до неї на той випадок, коли не можна буде сказати, якщо ви хотіли б щось передати їй через мене, то я вважатиму це священним дорученням.

— У цьому я вам вірю. Дякую, сер, ви дуже ласкаві. Я гадаю, що хотів би їй одну річ сказати чи написати.

— Що саме?

Ми мовчки пройшли кілька кроків, а потім він сказав:

— Воно не те, щоб я їй прощав... не зовсім те, воно більше; я хотів би попросити її пробачити мені, бо я надокучав їй моєю любов'ю, іноді я думав, що якби не взяв я з неї обіцянки вийти заміж за мене, то як другові, вона мені довірилася б і розповіла, що тривожить її душу, порадилася б зі мною, і я міг би врятувати її.

Я потиснув йому руку.

— Це й усе?

— Є ще одна річ, — відповів він, — якщо тільки я зможу це висловити, мастере Деві.

Ми знову пішли мовчки і йшли довше, ніж досі. Він не плакав, коли робив перерви, які я позначаю крапками. Він тільки збирався з думками, щоб виразніше висловитись.

— Я любив її... і люблю пам'ять про неї... занадто глибоко... отже, я не можу сказати їй, що я тепер чоловік щасливий. Я міг би бути щасливим, хіба лише тоді... коли б забув її зовсім. А я боюся, що не витримаю, коли їй хтось скаже, що я справді забув її. Але якби ви... така вчена людина... якби ви змогли сказати їй щось таке, чим би змусили її гадати, що я не дуже глибоко страждаю, і що я все ще люблю її, все ще за нею сумую; щось таке, щоб вона бачила, що життя мені ще не зовсім остогидло, і що я все ще сподіваюся побачити її без сорому там, де грішникам відпускають гріхи і де втомлені відпочивають... щось таке, що б полегшило її бідолашну душу, і все ж таки не наводило б її на думку, ніби я колись можу одружитись, і ніби хтось іще може стати мені тим, чим була вона... Так я попросив би вас сказати їй це... і сказати, що я за неї молюся... за неї, що була мені така дорога!

Я знову потиснув його мужню руку і сказав, що виконаю його доручення, щойно зможу.

— Спасибі, сер — відповів він. — Ви дуже добрі, що пішли мені назустріч, ви були дуже добрі, що втішали дядю, розмовляли з ним увесь цей час. Мастере Деві, я дуже добре розумію, що хоч тітка поїде до Лондона раніше, ніж вони відпливуть, і вони ще побачаться, а все-таки мені вже дядю не бачити. Я це напевне знаю. Ми цього не кажемо один одному, але так воно буде і так буде краще. В останній раз, як ви його побачите... в найостанніший раз... ви передайте йому ще привіт і щиру подяку від сироти, якому він зав­жди був милішим за рідного батька.

Це я також обіцяв свято виконати.

— Ще раз дякую, сер, — сказав він, міцно потискаючи мені руку. — Я знаю, куди ви збираєтесь іти. На добраніч!

Він злегка махнув рукою, ніби хотів сказати, що не може бачити того місця, і пішов назад. Дивлячись йому услід, коли він у місячному промінні йшов через пустир, я бачив, як він кілька разів обертався обличчям до сріблястої смуги на морі, і йшов далі і далі, доки нарешті сам не почав здаватися далекою тінню.

Двері човна-будинку були розчинені, коли я наблизився. Увійшовши, я побачив, що всі меблі винесені, крім старої скрині, на якій з кошиком у руках сиділа місіс Геммідж і дивилася на містера Пеготті. Він сперся ліктем на грубу полицю каміна і дивився на жаринки, що догорали в каміні, але побачивши мене, бадьоро підвів голову і весело заговорив:

— Прийшли, як обіцяли, щоб попрощатися зі

1 ... 226 227 228 ... 271
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Девід Копперфілд», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Девід Копперфілд"