Читати книгу - "Улісс"

— Одного ніяк не збагну, — сказав він, надумавшись, бо моментом надихнувшись, видати щось оригінальненьке, — навіщо вони перевертають столи на ніч, себто я хотів сказати стільці перевертають на столи у кав’ярнях?

На цю імпровізацію Блум, той, хто за словом до кишені не полізе, відчикрижив, оком не моргнувши:

— Аби вранці підмести підлогу.

І, це кажучи, він круть спритний маневр, вибачившись, але й не приховуючи наміру опинитися по праву руч від товариша, за притаманною йому звичкою, оскільки правий бік був його, сказати б класичним виразом, Ахіллесовою п’ятою. Яка насолода була вдихнути свіжого нічного повітря! Хоча Стівен досі ще не зовсім твердо тримався на ногах.

— Воно, це повітря, вмить вас зміцнить, — запевнив Блум, маючи на увазі й прогулянку. — Треба тільки прогулятись, і тоді ви почуєтеся зовсім іншою людиною. Це недалечко. Зіпріться на мене.

Відповідно він узяв Стівена під правицю своєю лівою і відповідно повів вулицею.

— Авжеж, — відгукнувся той не надто впевнено, бо йому здалося, він відчуває, як його торкається якась дивна плоть іншої людини, щось без м’язів, колихливе і все таке.

Так чи інак, а вони проминули сторожову вартівню з кургляками, жарівнею та всім іншим, де тимчасовий працівник міських служб, екс-Гумлей, все так само на свій страх і ризик перебував у Морфеєвих обіймах, мріючи уві сні, за відомим виразом, про ліс зелений, пасовиська свіжі. Що ж до труни, напханої кругляками, то, до речі, й геть непогана аналогія, адже ж його, по суті, якраз і забили камінням оці сімдесят двоє з вісімдесяти, з чимсь там, вибірників, котрі переметнулися в час розколу, й то, переважно, хвалений селянський клас, либонь, ті самі вигнані скіпщики, яким він повернув їхні наділи.

Попідручки торуючи шлях через Бересфорд-плейс, перевели балачку на музику, ту форму мистецтва, до котрої Блум, просто як любитель і тільки, плекав найбільшу любов. Вагнерова музика, хай, звісно, по-своєму й велика, видавалася Блумові тяжкуватою, там нелегко вслідкувати, коли вперше припадеш до неї, а от «Гугеноти» Меркаданте або «Сім останніх слів на хресті» Мейєрбера, а також Дванадцята меса Моцарта — цим він просто розкошував, а «Ґлорія» з названої меси була для нього вершиною першокласної музики як такої, і поруч неї вся решта здавалася жалюгідною вторинністю. Священну музику католицької церкви він підносив на висоту, недосяжну для всього, що в цій галузі могла запропонувати конкуруюча фірма, як, скажімо, гімни Муді й Сенкі, або ще «Поклич мене в життя, й я стану твоїм вірним протестантом». А ще він обожнював, як ніщо інше, «Stabat Mater» Россіні — річ, повну розсипищ просто безсмертних шедеврів, а його дружина, Меріон Твіді, мала в ній приголомшливий успіх, то була справжня сенсація, він міг упевнено сказати, яка додала їй чимало лаврів, а всі інші опинилися цілковито в тіні у церкві отців-єзуїтів на Горішній Гардинер-стрит, святе місце було до самих дверей заповнене віртуозами чи, правильніше, virtuosi, що збіглися її послухати. Усі водно твердили, що ніхто не зрівняється з нею, досить сказати, що в подібному місці, де винятково богослужіння й духовна музика, її в захваті викликали на біс. Загалом, хоч і віддаючи перевагу легким операм такого плану, як «Дон Жуан» або «Марта», цій своєрідній перлині, він схилявся, хай і з поверховим ознайомленням, і до строго класичної школи, якою є, скажімо, Мендельсон. Говорячи про це й вважаючи за безперечне, що він добре знайомий з улюбленими аріями минулого, він згадав par excellence[432] арію Ліонеля з «Марти», M'appari[433], яку, завдяки цікавому збігові, йому пощастило послухати чи, точніше, підслухати вчора, й це вельми поціновуваний ним подарунок долі, у виконанні шановного Стівенового батька — абсолютно взірцевому, яке залишає всі інші далеко позаду. На чемно поставлене запитання Стівен відповів, що не виконує її, однак почав славити Шекспірові пісні, принаймні того чи десь того періоду, а ще лютніста Доуленда, що мешкав на Феттер-лейн біля Джерарда-ботаніка, — того самого, який annos ludendo hausi, Doulandus[434], та ще інструмент, який він сподівався придбати за шістдесят п’ять гіней у містера Арнольда Долмеча, котрого Блум чомусь не спромігся пригадати, хоча на звук прізвище ж явно знайоме; та Фарнабі й сина з їхнім вишуканим голосоведенням і Берда (Вільяма), що грав на верджіналі (сказав він) у Капелі Королеви й повсюди, де траплялася нагода, та ще такого собі Томкінса, що компонував мініатюри й арії, і — Джона Буля.

Дорогою, до якої вони підходили, бесідуючи собі, гуркотіла по бруківці за висячим ланцюгом коняка, тягнучи вуличну підміталку й лишаючи позаду довгу смугу сміття, й Блум засумнівався: чи не завадив йому той гуркіт правильно розчути про шістдесят п’ять гіней та Джона Буля. Він перепитав, чи той це Джон Буль, котрий ота сама політична знаменитість, позаяк його вразило: двоє геть однакових імен, разючий збіг.

За ланцюгами коняка стала поволі повертати, і Блум, завжди пильний у питаннях безпеки, жартома застеріг, легенько торкнувши супутника за рукав:

— Цієї ночі наші життя в небезпеці. Стережіться цього парового котка!

Потім вони зупинились. Блум задивився на кінську голову, що аж ніяк не тягла на шістдесят п’ять гіней, зненацька виринувши з пітьми зовсім поруч, аж видалася ця конячина якоюсь новою, геть іншою сукупністю кісток, а також м’яса, адже це явно був тихохід, трясоніг, темногуз, хвостомах, вуховис, чиї задні ноги випереджали передні, а володар його створення, поринувши в думи, сидів на своєму сідалі. Але все ж таки яка хороша бідолашна скотинка! Він пошкодував, що не прихопив шматочка цукру, але втішив себе мудрою думкою, що навряд чи можна передбачити всі випадковості, які тільки можуть трапитися. Це ж була просто здоровезна, дурнувата, ляклива коняка-бовдуряка, позбавлена хоч би яких особливих думок чи переживань. Але навіть і собака, розмірковував він, от хоч би та дворняга в Барні Кірнана, якщо отака завбільшки, то й перепудишся, як здибаєш. Тільки тварина не винна, якщо такою вона вродилася, от як верблюд, корабель пустелі, котрий у своєму горбі переганяє виноград на горілку. Дев’ять десятих із них можна тримати в клітках або дресирувати, людині всі підвладні, навіть бджіл у вуликах замикає. Кита гарпуном загарпунити, алігатору спинку полоскотати, й він