Читати книгу - "Твори в 4-х томах. Том 3"

— Я вважаю, що так було б правильно, — не вгавав він. — Ти ж розумієш, цій історії кінця поки що не видно, і ми хоч-не-хоч мусимо звикати до такого нудного існування. То я б не хотів, щоб ти скоро знесиліла. Розумієш…

— Облиш ти оце своє «розумієш».

— Ось бачиш. Усе докупи. А я б тим часом навчився не дратувати тебе. Ти будеш просто в захваті від мене, коли повернешся.

— А як тобі буде ночами?

— Ет, ночі — то пусте.

— Хто тобі повірить? Чи, може, ти вже навчився спати вночі?

— Навчуся, — сказав він і випив півсклянки коктейлю. — Це одна із складових частин мого плану. Ось розумієш, як усе воно буде. Якщо ти поїдеш і трохи розвієшся, моє сумління буде спокійне. Отож уперше в житті я непробудно спатиму із спокійним сумлінням. Візьму подушку як символ мого чистого сумління, міцно обніму її і враз засну. А якщо прокинуся, то вигадуватиму чудові веселі непристойності. Або ж ухвалюватиму чудові, розумні, помірковані рішення. Або пригадуватиму всяку всячину. Розумієш, мені хочеться, щоб ти розважилась.

— Прошу тебе, не кажи «розумієш».

— Гаразд, спробую. Я вже викреслив і це слово, але щоразу забуваю, і воно лізе мені на язик. Нехай там хоч як, а я не хочу, щоб ти була в ролі собачати при сліпому.

— Це зовсім не так, ти й сам знаєш. І коли вже на те пішло, то кажуть не собача при сліпому, а собака-поводир.

— Я знаю, — мовив він. — Ну, сядь отут і не сердься.

Вона підійшла і сіла на ліжко поруч нього; вони чули, як ще дужче лопотить у вікно дощ, і він намагався не торкатись її голови та милого обличчя, обмацуючи їх, як то роблять сліпі, але інакше нічого не виходило. Він міцно обняв її і поцілував у голову. «Спробую умовити завтра, — подумав він. — Тільки треба розважніше. Вона мені така люба, і я так її кохаю і завдав їй стільки горя, тож тепер треба навчитися дбати про неї як тільки можна. Якщо я завжди думатиму про неї, тільки про неї, все буде гаразд».

— Я не казатиму більше «розумієш», — мовив він. — Ось із цього й почнемо.

Вона похитала головою, і він відчув, що вона тремтить.

— Ой, та кажи собі що хочеш, — озвалася вона й поцілувала його.

— Не плач, прошу тебе, люба, — сказав він.

— Я не хочу, щоб ти спав з якоюсь бісовою подушкою.

— Ну що ти. Зовсім вона не якась і не бісова.

«Облиш, — звелів він собі подумки. — Зараз же облиш».

— Слухай, carina[226] ,— мовив він. — Ходімо краще вниз і пообідаємо за нашим давнім столиком коло вогню, і я розкажу тобі, яка ти мила і які ми з тобою щасливі створіння.

— А воно й справді так.

— От ми про все це й поговоримо.

— Тільки я не хочу, щоб ти кудись мене відсилав.

— Ніхто й не думає тебе відсилати.

Але, спускаючись униз, і обережно намацуючи ногою кожну сходину, і міцно тримаючись за поруччя, він думав: таки треба відіслати її, і то якомога скоріш, от тільки як це зробити, щоб не образити її? Поки що в мене виходить кепсько. Та я постараюся. Це я можу пообіцяти. А ще що? Що ти можеш іще? Нічого. Анічогісінько. А втім, можливо, згодом і навчуся давати собі раду.

ПІСЛЯМОВА

ПО КОМУ ПОДЗВІН

Б 1936–1938 роках Хемінгуей як кореспондент кілька разів побував у охопленій громадянською війною Іспанії. Поразку республіканців він сприйняв дуже болісно. Повернувшись до Америки, він прагне якнайшвидше розповісти людству правду про Іспанію, про фашизм. Узагальнюючи власні спостереження, письменник приходить до висновку — людству загрожує нова світова війна. В листі до Костянтина Симонова Хемінгуей писав: «Після Іспанської війни я мусив писати негайно, бо знав — насувається нова війна, і відчував, що часу обмаль». Оселившись у Гавані, в березні 1939 р. він розпочинає, а в липні 1940 р. закінчує писати роман. 21 жовтая 1940 року він вийшов у світ.

Хемінгуей так говорив про цей твір: «По кому подзвін» — одна з восьми моїх основних книжок, я люблю її найбільше, але вона ще не закінчена. Я написав її одним подихом після того, як близько двох років щовечора передавав телефоном у Нью-Йорк дві шпальти про страхіття громадянської війни. В романі багато шлаку». Що саме письменник вважав «шлаком» у цьому творі — невідомо, бо конкретно він про це так ніколи й не сказав.

К. Симонов називає «головною і визначальною рисою» роману непримиренну і дійову ненависть Хемінгуея до фашизму. Тема роману — громадянська війна в Іспанії, а його герой — американець, що загинув, борючись за перемогу Іспанської республіки.

Письменник не дає широкої картини громадянської війни — роман побудовано майже як класицистичний твір за принципом трьох єдностей — часу, простору і дії. Події розгортаються в горах Гвадаррами, від середини дня в суботу до полудня у вівторок (тобто три доби, а точніше — 68 годин) останнього тижня травня 1937 року і зосереджені навколо операції по знищенню мосту, яку має здійснити підривник Роберт Джордан з допомогою партизанського загону, розташованого в районі цього мосту.

За ці шістдесят вісім годин герой — колишній викладач іспанської мови в американському коледжі, а нині — боєць республіканської Іспанії,— встигає так багато пережити, передумати, відчути, що за своєю насиченістю години ці можуть дорівнювати цілому людському життю. Але письменника цікавить не лише сам Роберт Джордан. Тут, на відміну від своїх попередніх романів, він не обмежується переконливим зображенням тільки головного героя, а через змалювання широкого кола персонажів, через розповіді дійових осіб, через їхні спогади протягує нитки в минуле, «вписує» іспанську громадянську війну в картину одвічної боротьби людини за свої права, розширює картину до розмірів епічного полотна. Тобто намагається — і досить успішно — поєднати ліричний, типовий для нього роман з епічною розповіддю.

Досі Хемінгуей всіляко уникав епічності, зокрема у творах про першу світову війну, віддаючи перевагу точному відтворенню певного окремого моменту і певного індивідуального відчуття над узагальненим, зображенням. Але з часом погляд письменника на взаємини людини і світу змінився, і в романі про боротьбу іспанського народу з фашизмом епічність відчувається у всіх пластах, розповіді.

Цікаво згадати про епіграф до роману. Уривок з вірша англійського поета XVII століття Джона Донна конденсує у собі думку, що немає людини, яка б існувала сама по собі, що кожна людина — це лише часточка материка — людства. Радянський дослідник І. А. Фінкельштейн дає таке