Читати книгу - "Хроніки Амбера : у 2 томах. — Т. 1 : П’ятикнижжя Корвіна"

Коли я виходив з кімнати, то почув кроки позад себе. Біля мене опинилася Дара.

— Чого тобі? — запитав я.

— Подумала, що пройдуся з тобою, куди б ти не йшов.

— Збираюся до зали взяти трохи припасів. А тоді піду до стайні.

— Я піду з тобою.

— Верхи я їжджу на самоті.

— Я б і так не змогла поїхати з тобою. Потрібно ще поговорити з твоїми сестрами.

— І для них щось є, еге ж?

— Так.

Певний час ми йшли мовчки, а тоді вона сказала:

— Уся ця справа була не такою холоднокровною, як може здаватися, Корвіне.

Ми зайшли до комірчини.

— Яка справа?

— Ти знаєш, про що я.

— А, це... Ну добре.

— Ти мені подобаєшся. Одного дня це може стати чимось більшим, якщо і ти щось відчуваєш.

Гордість підказувала мені їдку відповідь, але я стримався. За багато століть дечого таки можна навчитися. Справді, Дара скористалася мною, але, здається, вона тоді діяла не зовсім сама. Гадаю, найгірше, що можна було б сказати, це те, що тато хотів, аби я бажав її. Але я не дозволив своєму обуренню втручатися в те, які у мене насправді почуття чи якими вони могли б стати.

Тож я сказав:

— Ти мені також подобаєшся, — і поглянув на неї. Здавалося, що в цю мить її потрібно було поцілувати, тому я так і зробив. — Мені краще йти збиратися.

Вона усміхнулась і стисла мені руку. А тоді пішла. Я вирішив не аналізувати своїх почуттів просто зараз. Треба було дещо владнати.

Осідлавши Зірку, я поїхав на гребінь Колвіра, до власної могили. Умостившись біля неї, я курив люльку і спостерігав за хмарами. Відчував, що день у мене видався складним, а ще ж тільки час обіду минув. Лихі передчуття гралися в квача у гротах мого мозку, але пообідати хотілося б не ними.

З

Контакт відбувся раптово — коли я дрімав. Я миттю скочив на ноги. На зв'язку був тато.

— Корвіне, я прийняв рішення, час настав, — промовив він. — Простягни ліву руку.

Я підкорився, а його обриси продовжували набирати матеріальної форми — у них усе більше проглядалася королівська велич. Обличчя батька затьмарював дивний смуток, якого я ніколи раніше не бачив.

Лівою рукою він узяв мене за зап'ясток, а правою дістав кинджал.

Я спостерігав, як тато порізав мою долоню і сховав клинок у піхви. Потекла кров, і він, підставивши руку, впіймав краплі. Потім відпустив мене, накрив ліву долоню правою і відійшов. Піднявши руки до обличчя, батько дмухнув на них і швидко розвів у боки.

Чубатий червоний птах завбільшки з крука, що мав пір'я кольору моєї крові, з'явився на його долоні, пройшов до зап'ястя і глянув на мене. Навіть очі в нього були червоними. Коли птах, задерши голову, взявся розглядати мене, погляд у нього був відверто фамільярним.

— Перед тобою Корвін. Це за ним ти повинен летіти, — промовив батько до птаха. — Запам'ятай його.

Потім Оберон пересадив птаха на ліве плече: звідти той продовжував дивитися на мене, навіть не намагаючись полетіти геть.

— Корвіне, ти повинен вирушити негайно. Сідлай коня і прямуй на схід. Пірнай у Тінь так швидко, як тільки зможеш. Лети, мов скажений. Забирайся звідси якнайдалі.

— Куди мені їхати, батьку? — запитав я.

— До Дворів Хаосу. Знаєш шлях?

— Теоретично. Ніколи не проїжджав такої відстані верхи.

Він повільно кивнув.

— Тоді поквапся. Я хочу, аби ти максимально збільшив різницю в часі між собою та цим місцем.

— Гаразд, — відповів я. — Однак досі нічого не розумію...

— Зрозумієш, коли настане час.

— Але є простіший спосіб, — заперечив я. — Я можу дістатися туди набагато швидше та спокійніше: зв'яжуся з Бенедиктом і попрошу перенести мене до Дворів Хаосу через Козир.

— Погана ідея, — відказав батько. — Ти їхатимеш довшим шляхом, бо везтимеш дещо — те, що тобі передадуть.

— Передадуть? Як?

Оберон підняв руку і погладив пір'я червоного птаха.

— Твій друг допоможе. Він просто не встигне пролетіти весь шлях до Дворів. Вчасно тобто.

— Що він принесе?

— Камінь. Не певен, що після завершення того, що я маю зробити, мені буде до снаги здійснювати пересилку. А там його сила може стати нам у пригоді.

— Розумію, — сказав я. — Але мені все одно не потрібно їхати всю дорогу. Я можу перенестися через Козир, щойно отримаю Камінь.

— Боюся, що ні. Коли я зроблю те, що мушу, Козирі на певний час утратять свої властивості.

— Чому?

— Бо всю матерію буття буде змінено. Ворушися, чорт забирай! Стрибай на коня — і гайда!

Я стояв і пильно дивився на Оберона.

— Батьку, іншого способу нема?

Він просто похитав головою, підняв руку і став танути.

— Прощавай.

Відвернувшись, я скочив у сідло. Багато чого ще треба було сказати, але часу не зосталось. Я повернув Зірку на шлях, що вів на південь.

* * *

Батько вмів маніпулювати Тінню прямісінько з вершини Колвіра, але я не знав, як це робити. Аби почати пересування, мені потрібно було опинитися на віддалі від гори.

Втім, знаючи, що це можливо, я вирішив спробувати. Під завивання вітру я рухався на південь крізь голе каміння — вниз розколинами до тракту, який вився аж до Ґарната — і вирішив викривити матерію буття навколо себе.

Я об'їхав схил гори і побачив маленький кущик синіх квітів.

На душі стало радісно, бо це — скромний результат моєї роботи. З кожним поворотом я продовжував впливати на світ довкола мене.

Тінь від трикутного каменя лягла на дорогу... Вітер змінив напрямок...

Деякі з маленьких змін працювали. Стежка вигинається у зворотному напрямку... Ущелина... Старе пташине гніздо на високому скелястому виступі... Ще більше блакитних квітів... Чому ні? Дерево... Іще одне.

Я відчув, як усередині мене текла сила — і ще більше змінював світ.

У зв'язку зі щойно набутою силою мені спала на думку одна ідея. Цілком можливо, що були суто психологічні причини, які заважали здійснювати такі маніпуляції раніше. Донедавна я вважав Амбер єдиною незмінною реальністю, від якої брала початок уся Тінь. Тепер я розумів, що він — лише найперша з Тіней, а місце, де зараз стояв мій батько, — є вищою