Читати книгу - "Хроніки Амбера : у 2 томах. — Т. 1 : П’ятикнижжя Корвіна"

Та зараз на мої плечі ліг важкий тягар поспіху. Я мав поквапитися й напружити всі сили, аби виконати батькову волю.

Коли я дістався дороги, що спускалася східним схилом Колвіра, характер місцевості змінився. Поглянувши на ряд пологих схилів, які постали там, де раніше був крутий спуск, я збагнув, що вже пірнув у світ Тіней.

Під час спуску ліворуч од мене, як і раніше, темним шрамом звивалася Чорна дорога, але Ґарнат, який вона перетинала, був трохи кращим за добре знаний мені. Його обриси були м'якшими за клапті зелені поблизу мертвої просіки. Здавалося, що прокляття, котре я наклав на ці землі, дещо втратило в силі. Звісно, то лише ілюзорні відчуття, бо насправді це вже був не мій Амбер. «Я шкодую про свою причетність до цього, — подумки звертався до всього довкола у напівмолитві. — Я їду, щоб спробувати виправити все. Пробач мені, о духу цих місць». Мій погляд пересунувся в бік Гаю Єдинорога, але праліс був далеко на заході. Між нами стояло так багато дерев, що я не міг бачити священного лісу.

Доки я спускався, схил ставав плоскішим, обертаючись на низку пологих пагорбів. Я припустив Зірку швидше спершу на південний захід, а вже потім на схід. Усе вниз і вниз. Ліворуч далеко від мене сяяло і блищало море. Скоро між нами простягнеться Чорна дорога, бо я прямував до Ґарната в цьому напрямку. Що б я не робив з Тінню, та позбутися зловісної чорної присутності не міг. Найкоротший із моїх шляхів власне лежав паралельно до смертоносного шляху.

Зрештою ми спустилися в долину. На заході, праворуч од мене, вивищувався безмежний, священний Арденський ліс. Я продовжив рухатися, змінюючи все навколо так, щоб опинитися ще далі від дому.

Я тримався на значній відстані від Чорної дороги, хоча й не випускав її з поля зору. Мусив робити саме так, бо то було єдине, чого я не міг змінити. Простір між нами я заповнював кущами, деревами та низькими пагорбами.

Тоді простягнув руку вперед — і текстура краєвиду змінилася.

Прожилки агата... купи сланцю... трава темніє...

Хмари пливуть небом... Сонце сяє і танцює...

Зірка прискорилася. Земля й далі нижчала. Тіні видовжувалися й зливалися. Ліс відступив. По праву руку від мене постала одна стіна, а по ліву — інша... Холодний вітер гнав мене вибоїстим каньйоном. Червоні, золоті, жовті та коричневі пласти гірських порід миготіли повз. Дно каньйону стало піщаним. Навколо мене кружляли пилові смерчі. Коли дорога знову пішла вгору, я нахилився вперед. Стіни вигнулися всередину й наблизилися одна до одної.

Прохід усе вужчав і вужчав. Здавалося, ось-ось можна буде торкнутися будь-якої стіни.

Їхні верхівки зімкнулись. Я їхав похмурим тунелем, уповільнившись, коли стало зовсім темно. У мороці спалахнули флуоресцентні візерунки. Завивав вітер.

Треба забиратися звідси геть!

Світло зі стін сліпило, а навкруги росли гігантські кристали. Ми мчали повз них угору, дорогою, що виводила геть, крізь моховиті вибалки і вздовж круглих озерець кольору зеленого скла.

Ми продиралися крізь високі папороті, що постали перед нами. Я чув, як на віддалі гудуть труби.

Поворот, прямо... тепер папороті червоні, ширші та нижчі від попередніх... За нами — широка рівнина, що рожевіє у вечірній заграві...

Уперед блідою травою... Запах свіжої землі... Чи то гори, чи темні хмари далеко попереду... Вихор зірок по ліву руку від мене... Швидкий залп води... Блакитний місяць скаче небом... Мерехтіння серед темряви... Спогади та гуркіт... Запах бурі й шарпання вітру...

Сильний вітер... Хмари оповивають зірки... Яскравий тризуб пронизав розбите дерево праворуч од мене — воно спалахнуло... Сироти по тілу... Запах озону... Каскад дощу виливається на мене... Кілька вогників ліворуч...

Цокіт копит об бруківку... наближається дивна машина... вона циліндрична і пахкає... Ми розминулися... Мене переслідує крик... В освітленому вікні — обличчя дитини...

Цокіт... Плюскіт... Вітрини й будинки... Дощ посилюється, вщухає, зникає... Просочується туман. Він розтягується, товщає і виблискує перлинками світла ліворуч од мене...

Місцевість розм'якшується та червоніє... Світло в тумані яскравішає... Новий вітер, що дме в спину, теплішає... Повітря розділяється...

Блідаво-лимонне небо... Помаранчеве сонце мчить до зеніту...

Тремтіння! Щось, до чого я не маю жодного стосунку, — цілком несподіване... Земля під нами дрижала, але все було не так просто. Нове небо, нове сонце, іржава пустеля, у володіння якої я щойно потрапив. Лунає тріск, усе тьмяніє — і я розумію, що ми із Зіркою опинилися на самоті посеред білого ніщо — актори без декорацій. Крокуємо порожнечею. Світло ллється звідусіль, і осяює воно тільки нас. Мої вуха затоплює безперервний тріск, який я вже чув, коли якось навесні їхав уздовж річки в Росії. Зірка, яка вже побувала не в одній Тіні, перелякано захропіла.

Я роззираюся. З'являються розмиті обриси — вони гострішають і набувають чіткості. Зовнішній світ відновлюється, хоча все навколо й видається дещо зблідлим. Світ утратив частку кольору.

Ми повертаємо ліворуч, скачемо до низенького пагорба, піднімаємось і зрештою спиняємось на вершині.

Чорна дорога. Схоже, вона також утратила свої властивості. Втратила навіть більше, ніж усе решта. Від мого погляду вона береться брижами. Її поверхнею прокочуються мало не хвилі. Тріск не вщухає, навіть гучнішає...

З півночі налітає вітер. Спершу він тихий, але потім зростає в силі. Кинувши туди погляд, помічаю, як на північному небокраї виростає громаддя хмар.

Знаю, що мушу мчати так швидко, як не мчав ніколи раніше. У місці, де я перебував — байдуже, коли, — відбувається руйнація та створення. Хвилі йдуть від Амбера, і все це теж може зникнути — разом зі мною. Якщо батько не зможе все знову зібрати[98].

Я труснув поводом, і ми рушили на схід.

Долина... Дерева... Якісь зруйновані будинки... Швидше...

Дим лісової пожежі... Стіна полум'я... Усе зникає...

Жовте небо, сині хмари... Пролітають армади дирижаблів...

Швидше...

Сонце, наче шматок розжареного заліза, падає у відро з водою, зорі обертаються на смужки... Бліде світло ллється на пряму дорогу... Звуки, відбиваючись од темних плям, стають виттям... Світло яскравішає, а світ тьмянішає... Сірість по праву руку від мене, а по ліву... знову яскравість... Перед очима нема нічого, крім дороги... Виття підвищується до волання... Розрізнені форми об'єднуються в одне... Ми проїжджаємо крізь тунель Тіні... Він починає обертатися...

Поворот, а за ним іще один... Справжня — лише дорога... Світи пролітають повз... Я більше