Читати книгу - "Східно-Західна вулиця. Повернення до Львова"

З тих кількох документів і фотографій я зміг відтворити обриси зниклого світу. Було багато прогалин, і не лише щодо окремих осіб. Я зауважив, що серед Леонових паперів відсутні листи між ним і Ритою, які б містили ніжні слова один одному. Своїй «золотій дитині» Рита засвідчувала теплу любов, але якщо йшлося про схожі почуття у листуванні з Леоном, то про це не залишилося жодного письмового сліду. Таке ж — у листах Леона.

Я мав відчуття, що щось ще втрутилося у їхнє життя, перш ніж почалася розлука у січні 1939 року. Чому Леон поїхав з Відня сам? Як дісталася Парижа його маленька донечка? Чому Рита залишилася і не поїхала з ним? Я повернувся до документів, шукаючи зачіпки на клаптику паперу з адресою міс Тілні і на тих трьох фотографіях чоловіка у метелику.

Пошуки нікуди не привели, тож я зосередив свою увагу на іншому місці, пов’язаному з ранніми роками життя Леона — містечко Жолкєв. Тут народилася Леонова мати Мальке, а також Герш Лаутерпахт, чоловік, який вніс до Нюрнберзького процесу термін «злочини проти людяності».

II

Лаутерпахт

Окрема людська істота… є основною одиницею усього права {80}

Герш Лаутерпахт, 1943 р.

25

Одного теплого літнього дня, 1945 року, через кілька тижнів по тому, як війна у Європі закінчилася, професор права середнього віку, який народився у містечку Жолкєв, а тепер жив у Кембриджі, в Англії, очікував прибуття гостей на обід. Я уявив собі, як він сидить за великим робочим столом з червоного дерева у своєму кабінеті на верхньому поверсі масивного спареного будинку на Кранмер-роуд, позиркуючи у вікно, грамофон грає «Страсті за Матвієм» Баха. Сорокавосьмирічний Герш Лаутерпахт схвильовано чекав прибуття судді Верховного Суду США Роберта Джексона, якого нещодавно президент Трумен призначив головним обвинувачем німецьких воєнних злочинців у Міжнародному військовому трибуналі у Нюрнберзі.

Джексон їхав до Кембриджа зі специфічною проблемою, для вирішення якої він потребував Лаутерпахтової «розважливості і знань»{81}. А саме: йому потрібно було переконати представників Радянського Союзу і французів висунути чіткі звинувачення проти підсудних у Нюрнберзі за міжнародні злочини, вчинені проводом німецьких нацистів. Стосунки між Джексоном і Лаутерпахтом впродовж кількох років вибудовувались на основі довіри. Вони могли обговорювати перелік злочинів, роль обвинувачів і суддів, опрацювання доказів, мовні нюанси.

Єдиною темою, яку вони не зачіпали, була Лаутерпахтова родина: як і Леон та мільйони інших людей, він чекав звістки про своїх батьків, братів і сестер, дядьків і тіток, кузенів і племінниць — велику родину, безвісти зниклу в Лемберзі і Жовкві.

Він не хотів про це говорити з Робертом Джексоном.

26

Лаутерпахт народився в містечку Жолкєв 16 серпня 1897 року. Свідоцтво про народження, знайдене в архіві Варшави{82}, вказувало, що його батьками були Арон Лаутерпахт, підприємець, і Дебора Туркенкопф. Народження було засвідчено Баричем Орландером, власником готелю, який виявився далеким родичем Леонової матері.

Арон працював у нафтовій галузі і керував лісопильнею. Дебора дбала про сім'ю. У Лаутерпахта був старший брат Давид (Дунек) і молодша сестра Сабіна (Сабка), яка народилася через три роки після Герша. Четверта дитина народилася мертвою. Родина Лаутерпахтів, яка належала до середнього класу, була великою і освіченою. Вони були благочестивими євреями (Дебора дотримувалася вдома кошерних традицій, вбиралася скромно, носила перуку, як це належить заміжнім єврейкам). На сімейному фото{83} Лаутерпахтові п'ять рочків, носаки його черевиків дивляться в різні боки, він тримається за руку солідного батька.

Сім’я Лаутерпахтів, Жолкєв, 1902 р. (Герш з лівого краю)

Лаутерпахтова сестра, маленька дівчинка, яка сидить на високому стільці, згодом матиме власну дочку на ім'я Інка. Коли я з нею зустрівся, вона описала Арона і Дебору так: «чудові» дідусь і бабуся, «добрі і люблячі» люди, працьовиті, ґречні, які «дуже добре дбали» про своїх дітей. Інка згадувала про прекрасний дім, наповнений музикою і книжками, розмовами про нові ідеї, політику і оптимістичне бачення майбутнього. У родині розмовляли ідишем, однак, коли батьки не хотіли, щоб діти підслухали їхню розмову, то переходили на польську.

У міському кадастровому записі зазначалося, що сім’я Лаутерпахтів мешкала в будинку № 158, який був розташований на ділянці 488 містечка Жолкєв. Виявилося, що це був східний край тієї ж Східно-Західної вулиці, на якій колись мешкала моя прабабуся Мальке Бухгольц (Флашнер), в іншому кінці міста.

Людмила, чудова й доброзичлива місцева історичка, визначила точне місце, де колись стояв цей будинок. Тепер це місце на східній межі містечка було заасфальтовано, по ньому проходить дорога, якою я приїхав туди зі Львова.

«Чудове місце для пам’ятника», — не без іронії зауважила Людмила, і ми зійшлися на думці, що, мабуть, так колись і буде. Ми опинилися неподалік від старого цвинтаря «Альтер Фрідхоф» і старої дерев’яної церкви Святої Трійці, до якої мене завела Людмила. Зовні вкрита потемнілою і пошарпаною від часу ґонтою, всередині церква була наповнена приємними пахощами дерева і ладану. Там був дивовижний вівтар з мальованими іконами. Це було тепле безпечне місце, прикрашене золотом, з глибокими червоними і синіми кольорами у внутрішньому оздобленні, яке впродовж ста років не змінилося. «Лаутерпахтовий дядько Давид мешкав якраз навпроти, — додала Людмила, — у будівлі, якої вже давно немає». Вона вказала на ще один будинок неподалік, до