Читати книгу - "Витязь у ведмежій шкурі - 3, Кулик Степан"

П'ять! Зовсім трохи забарившись, опиняюся в самій середі загону, попутно корпусом збивши з ніг ще одного воїна.

Кнехти, ті, що поряд, намагаються тицяти в мене своїми залізками, але це вже вибачте — я вам не подушка для шпильок. Тримай, фашист, гранату!

— Банзай!

Оскільки я не витрачав часу, щоб підібрати палицю, і кинувся на ворогів фактично беззбройним, то почав розмахувати руками ліворуч і праворуч, навіть не стискаючи їх у кулаки. Немов раптом геть-чисто забув усі прийоми благородного мордобиття, що зветься боксом. Тим не менш, прийом «роздратований вітряк» теж виявився непоганий. Хвилини не минуло, як весь десяток валявся на землі, окремо від зброї, навіть не думаючи знову за неї схопитися. Втім, можливо, й думав. Але спроб не робив.

На цьому можна було й зупинитися, якби мене цікавили бранці та викуп, але не цього разу. Немов затемнення якесь знайшло. Така люта злість поперла назовні, що не дати їй виходу я не міг. Родова пам'ять усіх слов'янських предків вимагала вбивати прокляту німчуру, незважаючи на чини та звання. Щоб не лізли в інший раз, щоб не кортіло, щоб ...

Мабуть, саме такі почуття охоплювали мирних землеробів, коли вони підпалювали свої хатини разом із хрестоносцями. Запікаючи лицарів на багаттях прямо в латах.

Я був милосерднішим. Не ламав через коліно, не толочив чобітьми, не відкручував голови, а лише покидав їх, одного за одним, у болото. Усіх. Потонуть, та й чорт з ними. Буде у наших кікімор ситна вечеря, чи що там вони з утоплениками роблять. А вдасться комусь вибратися — значить, під щасливою зіркою народився. Може, порозумнішає і іншим розповість.

Митрофан клопотав над пораненим, безуспішно намагаючись привести його до тями. На жаль, навіть такому профану в медицині, як я, вистачило одного погляду, щоб зрозуміти: тут потрібен лікар. Та не якийсь фершал, а справжній цілитель. А ще хоч маленьке, але диво. Інакше хлопцю не виборсатися. І часу у нього обмаль. Довше пари годин не протягне.

Нічого не пояснюючи, я посадив Митрофана на шию, підхопив на руки пораненого гінця і припустив з усіх ніг назад. До монастиря. Кому ж іще, як не святим отцям, дива творити?