Читати книгу - "Дарована весна, або Відьма за чужим призначенням"

– Скажи, а ти пам'ятаєш мене малу? – запитала Рута в Захара, коли вони вже лежали на розстеленому просто на траві кожусі. Обоє були напівроздягнені й, незважаючи на холод ночі, їм досі було тепло.

Хлопець замислився.

– Я пам'ятаю, як побачив тебе там, біля корчми… Я одразу закохався. А що було до того… Неначе в тумані.

Рука Захарія пестила Рутин живіт, але дівчина відсторонила його, підводячись.

– А Федю? Федю свою знаєш?

– Звичайно. Вона приходила до мене, казала, що любить, що ми мали побратися, що ми кохалися, і я обіцяв їй… але я більше не хочу бути з нею.

– Чи ж подіє…

– Що кажеш?

– Та ні, нічого! Ватагу ти велику зібрав, кажу. Ніякі тут не півтори тузені, а цілих чотири!

– Так і є, кохання, – відповів він, цілуючи їй руки. – Усе, щоб ти була в безпеці! Я ж душу занапастити заради тебе готовий…

– Ох, милий мій, – відповіла вона, цілуючи його руку у відповідь, – аби не довелося. Матінко, янголе мій, може все ж подіє?..

За вікном здіймалася буря. Вітер тарабанив шибками, зривалося на дощ. Сусанна задоволено дивилася в вікно. Вода в річці теж робилася неспокійною, хвилі билися об високі скелясті береги, розпадаючись на мільйони дрібних краплинок.

– Ж-жух! – прослідкувала за хвилею вона. – Яка краса! Розумні люди були предки мого покійного чоловіка, (хай йому на тому світі спокійненько гикнеться), коли звели на цих скелях свій мисливський будиночок. Наша сім'я завжди відзначалася любов'ю до прекрасного. Ти згоден, Тимко?

– Так, ясновельможна пані! – схилив голову пахолок[22].

Видно, що він був з дороги й ледь тримався на ногах. Та Сусанна на те не зважала. Вона підійшла до високого крісла й сіла біля комину. Спину тримала рівно, мов сиділа перед самою королевою. Чи сама була королевою. Її світле волосся було завите в високу зачіску, переплетену двома разками морських перлів, а її тонкий стан затягнений в корсет і сукню з темного брокату[23].

Розмірено постукуючи пальцями по столу з червоного дерева, вона все ще дивилася в вікно й щось обмірковувала.

– І кажеш, що наш любий брат нарешті вирушив? Це ж чудово! За скільки днів він зможе дістатися наших країв?

– Буде тут щонайбільше днів за два. Він поспішає. І посіпаки в нього такі, що зволікати не будуть.

– Скільки їх? – почувся чоловічий голос, і в світлиці з'явився Юрась.

Він щойно зайшов знадвору, тож краплі води ще стікали по його короткому плащеві та крислатому капелюсі. Спритно скинувши верхній одяг й витираючи хустинкою вологу зі своєї охайно підстриженої русої борідки, він налив собі вина й уважно подивився на Тимка.

– П'ять десятків, – відповів розвідувач, знічуючись перед своїм господарем.

– Що за такі?

– Ватага розбійників із дарницького лісу та перекуплені козаки пана Литовця.

– Я виїду їм назустріч, – сказала Сусанна, підіймаючись. – Влаштую їм невеличку засідку.

– Треба дізнатися, якою дорогою вони поїдуть.

– О, вони поїдуть моєю дорогою, – примружилася пані. – Ти приніс, що я просила?

Тимко сунувся до своєї калити й дістав звідти відріз тканини, у який було загорнуто кілька довгих русих волосин.

Очі Сусанни спалахнули радісними іскрами.

– Іди собі, – кинула вона Тимкові, забираючи пакунок.

– Я ще дещо хотів сказати…

– Говори.

– З ними… Свята цілителька Рутенія.

– Свята… хто? – одночасно запитали брат із сестрою.

– Це блаженна. Ходять чутки, що вона приїхала до Києва разом із паном Олесем, і що вона допомогла йому зібрати військо.

– Рутенія… Руда така? У ластовинні? Це ж Рута! Та відьма з нашого хутору! – ледь не викрикнула Сусанна. – Пам'ятаєш її?

Але Юрась не відповів. Він відвернувся до вікна, удаючи, що задивився на першу весняну зливу.

– Ну, нічого, вона лишень знахарка. Із нею я легко упораюсь.

– Пані… Кажуть, що колись давно, коли вона ще була малою, то однією лиш думкою примусила людей звестися на коліна, наслала на них хвороби й ледь не до смерті замучила. Після чого вона зникла з міста аж на тринадцять років.

– Відьом боятися – із дому не виходити, – повчально сказала жінка, тонким пальцем вказуючи Тимкові на двері.

Коли той пішов, Юрась знову повернувся до сестри.

– Що ти з цим робитимеш? – вказав на зстрижене волосся він. – Не знав, що ти відьмакуєш…

– Бог з тобою. Ходить до мене один січовик-характерник. Отой із відьмами й чортами знається. Він мені й допоможе. А як ні – то вже ти виступиш зі своїми жовнірами…

– Я сьогодні ж поїду в Чернецький замок, – мов відрізав Юрась.

– Якого біса, Юрасю?! Ти потрібен тут!

– Ту відьму треба взяти в полон. Якщо ж не вийде – позбавитися її, – незворушно сказав чоловік, миттю примушуючи сестру замовчати. – Я лишу тобі два десятка своїх жовнірів…

– Ти не жартуєш? – нарешті спромоглася сказати вона. – Залишаєш мене тут одну?!

Замість відповіді Юрась закашлявся й сплюнув кров'ю. Останнім часом із ним це відбувалося все частіше й частіше.

Вони були в дорозі вже другий день. Рута погано їздила верхи й шлях для неї видавався важким. Та ще й найманці, попри суворий наказ Олеся не зачіпати її, увесь час норовили то брудно пожартувати, то ніби ненароком ущипнути Руту. Але навіть коли чоловіки говорили між собою про геть відсторонені речі, вуха дівчини в'яли, мов учорашні айстри. А вона ж завжди вважала, що подібними розмовами її вже не вразиш!

Захара Олесь постійно відсилав у розвідку попереду всіх, тож єдиним затишним місцем був хвіст колони, а спасінням – співанки. Тому Рута намагалася співати чим голосніше й особливо не докладаючи зусиль, щоб її супутники воліли триматися від божевільної дівчини чимдалі.

Нарешті під вечір вершники зупинилися просто на межі розораного поля. Тут росли розлогі дуби вперемішку з дикими черешнями, що вже починали покриватися першим зеленим листям.

Захара не було видно, схоже, він іще не повернувся. А от Олесь був скрізь. Він перевіряв як ставлять намети, як розводять вогнище й варять кулешу, але сам нічого не робив, лиш час від часу покрикував на когось із молодших найманців.

– Бачу, ти зробився справжнім отаманом, паничу! Що не накажеш – виконають! Гарних козаків Захар набрав, слухняних. І скільки ж ти їм платиш? Моїми грішми все розплачуєшся? – у її голосі бриніла насмішка.

Олесь задоволено провів рукою по рідкій рудуватій борідці, що пробивалася на його підборідді – на гоління в польових умовах бракувало часу й сил, зате так він ставав більше