Читати книгу - "Сліпобачення"

— Ну а що з ним іще робити? Ти б хотіла сама віддавати накази йому?

— Річ не лише в тому, як він рухається. Важливо ще, як він говорить. Це неправильно.

— Ти ж знаєш, що він…

— Я не кажу про цю штуку з теперішнім часом чи гортанні приголосні. Ти сам чув, як він розмовляє. Він лаконічний.

— Це ефективно.

— Це вдавано, Ісааку. Він розумніший, ніж усі ми разом взяті, але часом говорить так, наче має у словниковому запасі всього п’ятдесят слів. — Тихе пирхання. — Навряд чи кілька прислівників були б для нього смертельною дозою.

— Ох, ти так кажеш, бо ти лінгвіст і просто не розумієш, як хтось може не хотіти купатися в абсолютній красі мови, — гмикнув Шпіндель з жартівливим пафосом. — А я біолог, тож для мене все логічно.

— Он як! То поясни тоді мені, о могутній і мудрий різнику жаб.

— Залюбки. Кровопивця — мігрант, а не резидент.

— Що таке… А, ти про дельфінів-косаток, так? Свистячі діалекти.

— Кажу ж тобі, забудь про мову. Поміркуй про спосіб життя. Резиденти ж їдять риб, чи не так? Вони збираються великими групами, не дуже активно пересуваються і постійно базікають. — Я почув шурхіт руху і уявив, як Шпіндель нахиляється й кладе долоню на руку Мішель. А сенсори в рукавицях розповідають йому, яка вона на дотик. — А мігранти харчуються ссавцями. Тюлені, морські леви — розумна здобич. Достатньо розумна, щоб сховатися, коли почує удар плавця по воді чи низку клацань. Тому мігранти підступні. Полюють маленькими групами по всій території і не розтуляють рота, аби не почули їхнього наближення.

— І Юкка — мігрант.

— Інстинкти підказують йому, що біля здобичі треба мовчати. Щоразу, коли він розкриває рота, коли дозволяє побачити себе, він бореться з власним стовбуром головного мозку. Можливо, не варто надто прискіпуватися до старигана за те, що він — не найкращий у світі оратор, га?

— Під час кожного інструктажу він тамує бажання нас пожерти? Це заспокоює.

Шпіндель реготнув.

— Можливо, все не так кепсько. Думаю, здійснивши вбивство, навіть дельфіни-косатки стають не такими потаємними. Навіщо ховатися на повний шлунок?

— Отже, він не бореться з власним стовбуром мозку. Він просто не голодний.

— Можливо, і те, й інше. Насправді ж інстинкт ніколи нікуди не зникає. Але скажу тобі дещо. — Грайливість зникла зі Шпінделевого голосу. — Немає жодних проблем, якщо Сарасті хоче провести нараду зі своєї каюти. Але якщо ми взагалі перестанемо його бачити, то доведеться озиратися через плече.

Повертаючись думками у минуле, я нарешті можу визнати: я заздрив Шпінделевому вмінню поводитися з жінками. Перепаяний і склеєний зі шматочків, він був незграбним одороблом, що корчилося від судом і спазмів, що заледве відчувало власну шкіру. А проте Ісааку якимось дивом вдавалося лишатися…

Чарівним. Ось воно, правильне слово. Чарівним.

Соціальної необхідності для цього вже не було: вона застаріла, як і невіртуальний парний секс. Але ж навіть я таке практикував; і було б непогано оволодіти навичками Шпінделя, аби за необхідності вдаватися до самоприниження.

Особливо, коли наші стосунки з Челсі почали розпадатися.

Звісно, у мене також був власний стиль. Я, по-своєму, намагався бути чарівним. Якось, після чергової суперечки про чесність і емоційні маніпуляції, я почав міркувати, що ситуацію могла б пом’якшити крихта гумору. Я підозрював, що Челсі просто не розбиралася у міжстатевих стосунках. Так, вона коригувала людям мізки, щоб заробити на життя, але, можливо, просто запам’ятала схему, не замислюючись над тим, як вона утворилася і які правила природного відбору її сформували. Може, вона щиро не розуміла, що ми еволюційні вороги, що всі стосунки приречені на невдачу. Якби ж я міг закласти те знання їй у голову — якби пройшов крізь її захист — можливо, ми могли б усе владнати.

Поміркувавши про це, я придумав чудовий спосіб донести до неї інформацію. Я написав для неї казку на ніч, сповнену гумору й ніжності, і назвав її

«Книга овогенезу[58]»

Спочатку були гамети. І хоча вже існувала стать, роду ще не було, і життя було гармонійним.

І сказав Бог: «Нехай буде Сперматозоїд!», і деякі статеві клітини зменшилися, їхнє виробництво здешевилося — і вони затопили ринок.

І сказав Бог: «Нехай буде Яйцеклітина!»: і Сперматозоїди, як чума, накинулися на інші статеві клітини. Лише деякі з них понесли плоди, адже не дбав Сперматозоїд про їжу для зиготи, тож тільки найбільші Яйцеклітини змогли пережити дефіцит. І виросли вони великими, коли прийшла пора на те.

І помістив Бог Яйцеклітини в лоно, сказавши: «Чекайте тут: вага ваша-бо незграбними вас зробила, тож Сперматозоїд шукати вас має у ваших світлицях. Віднині й довіку запліднюватиметеся ви внутрішньо». І стало так.

І сказав Бог гаметам: «Плід єднання вашого може дозрівати в будь-якому місці і форм будь-яких набувати. Може він дихати повітрям, водою чи сірчистими грязями підводних гідротермальних джерел. Та заповіді моєї єдиної не забувайте, яка не змінилася з початку часів: поширюйте гени свої».

Так на світ з явилися Сперматозоїд і Яйцеклітина. І сказав Сперматозоїд: «Я дешевий і чисельний, і як засіюся рясно, то зможу виконати волю Господню. Завжди я маю шукати нових партнерок, а тоді полишати їх, щойно дитя вони понесуть, адже лон — багато, а часу — обмаль».

Та заперечила йому Яйцеклітина: «Тягар-бо