Читати книгу - "Дороги і долі, Кубів Василь"

Під Житомиром "Роланд" було розформовано, і Стефан в німецькій уніформі приїхав додому, за звичкою, зайщов до своєї двоюрідної сестри. Він з жалем розповідав про "Роланд", як нездійсненну мрію українців, що починали формувати нашу регулярну армію. Яків теж пройнявся злобою до німаків, що розігнали зав'язок нашої армії. Крутив у руках Стефанову пілотку, на якій німці дозволили почепити відзнаку у формі синьо-жовтого ґудзика замість тризуба. Батько резюмував:" Які москалі, такі німці. Яке їхало, таке здибало".

Гоститися в жнива нема часу, тому бабуся нашвидкоруч намішала сиру зі сметаною, й батько з Яковом поїхав за снопами в поле.

Стефан через кілька днів влаштувався на роботу в електрівні, де вже працювала Галя – дружина Володимира Гжицького. Стефан підказав солтису думку, що тепер є нагода зробити відгалуження від високовольтної лінії для електрофікації села. Більшість господарів села залучилося до збору грошей. Стефан допоміг купити трансформатор, який змонтували на городі… Закупили на електрівні опори, дріт й ізолятори. Кожний господар власними силами, за власний кошт робив у своїй хаті проводку. Стефан як працівник електрівні виконував монтажні роботи і підключав дроти до ізоляторів стояка. Щаслива Деренівка засвітилася електричними лампочками в осінній вечір 1942 року.

Зима 1942 на 1943 рік була дуже суворою, морозною, вона зломила гординю німецького бомонту. Армія програвала битву за битвою. Жиди, володіючи світовими засобами масової інформації, розтрубили на цілий західний світ про геноцид проти євреїв й інших народів. Американці перевели всю економіку на військові рейки.

Радянський Союз отримав по лендлізу колосальну військову допомогу: Машини, танки, одяг, продукти. На чолі армії став Георгій Жуков, який організував заградзагони, що стріляли в спину тим солдатам, які наважувалися відступати з поля бою.

Ось тепер німці протверезилися і зрозуміли, що їм здались би національні армії інших народів, бо їх людський резерв танув на очах, та ще й за спиною американці готувалися відкрити західний фронт. А безперервне бомбардування загнало всю промисловість Німеччини в підземелля.

І саме в цей час в торговельну школу, в другий клас, на урок товарознавства завітали разом з директором Ратушняком відомий у Теребовлі політичний діяч Йосиф Головацький та офіцер гестапо.

Головацький виступав виважено і переконливо: "Більшість з вас досягла 17-тирічного віку. Ви особисто можете вирішувати свою майбутню долю. Велика Німеччина дає Україні шанс прийняти участь в боротьбі зі спільним ворогом – комуністичною Росією, яка віками нищила все українське. Цей шанс дає можливість на реванш, тому український національний комітет, очолюваний професором Кубійовичем, звертається до нашої молоді, щоб вона взяла зброю в руки. Наступає сприятливий час для створення регулярної Української армії. У 1914 році студенти гімназій починали свій вишкіл теж у такий відповідальний час. Всі вони стали офіцерами Української армії. Пропонуємо вам повторити шлях січових стрільців і вступити добровольцями до формованої німцями окремої галицької дивізії".

Після нього говорив офіцер гестапо німецькою мовою. Він нагадав учням про злочини НКВД в Тернополі, про вирішальний історичний момент для українців. Головацький пройшов по рядах поміж лавками і поклав перед кожним студентом бланк заяви щодо добровільного вступу до лав галицької дивізії. Гестапівець стукнув закаблуками, викинув праву руку: "Хайль!" Учні, стоячи, прощалися з незвичайною делегацією. Директор відпровадив гостей, зайшов у клас, і навстоячки, сумно дивився на своїх вихованців, мовчав, тільки його лицеві мускули рухалися більш нервово, як до того часу. Кілька хвилин студенти напружено вичікували, що їм скаже колишний офіцер української армії, улюблений директор Ратушняк. Вони догадувалися про що думав Ратушняк. Про них, про їхню долю. Студентам до болю було приємно, що директор переживає за них. Він їх батько, вони його діти. Ратушняк мовчав, немовби забув, що стоїть перед класом, який чекає від нього поради. Отямився, млосно глянув на них і промовив ласкаво: "Ідіть на перерву".

Сьогодні, можливо, вперше студенти не вилітали з шумом на перерву, а йшли поважно, навіть дівчат перед собою пропускали. Йшли в шкільний садок, а за ними шкутильгав професор бухгалтерської справи Михайло Равлінко, колишний військовик австрійської армії. Ніхто його військового звання не знав, та всі поважали за розум й інвалідність. В парку студенти стали довкіл Равлінка, хтось поглузував: "У нас настала чорна рада". "Ви хочите знати мою думку?" – звернувся до потенційних кандидатів. "Тут на двоє баба ворожила – або вмре, або буде жила. Або повернетеся героями-офіцерами регулярної армії, або…(зробив паузу), або ляжете під березовими хрестами в безіменних могилах. Ми теж колись були добровольцями і на наших шапках були намальовані три букви: F. J. І. (Франц. Йосиф Перший), які ми жартома розшифровували: "Fur Judisсhe Interese". Тепер, на перший погляд, ідете воювати теж за чужинців. Та у вас буде зброя, військові навики, а це знадобиться…"

Задзвонив дзвоник. Почався урок німецької мови. До класу зайшов учитель. На уроці він завжди розмовляв тільки німецькою мовою. "Bitte lesen seine aufgabe, her" (Прошу читати домашнє завдання, пане), одночасно почав нишпорити очима за ослячою лавкою (так називалася задня лавка). Хоч як студент Дивосир нагинався за плечі свого товариша Приступи, німець все – таки його найшов: "Гер Дивосир. Ромко підвівся. Високий, стрункий, найвищий у класі, та мабуть таки й найстарший. На перервах всіх дівчат обнімав, та й вони за ним очима полювали. Вчився він дуже погано, тобто взагалі не вчився. Сусід, знаючи, що в Ромка завдання не виконане, підсунув свій зошит та ще й пальцем показав, де читати. Ромко почав стогнати, читаючи нерозбірливий почерк сусіда: "Genug. Bitte, uberlesen". Тут вже цілий клас допомагав Ромкові. Льоренс (таку кличку припасували учителеві хлопці) підняв за звичай праву руку і, виголошував улюблену тираду: "Halt… haflt…" Вже українською мовою додавав: " Ви думаєте, бенькарти, що вам Гітлєр Україну даси? Ні! Не даси, не даси…, треба вчитися! Weiter lesen!" (читати далі).

На помешканні у Вовчакової хлопці почали судити і пересуджувати питання про набір у дивізію "СС Галичина". На руках була заява у Рівного Степана, 1925 року народження, та його ровесника сина господині – Вовчака Юрка. Як завжди, господиня почала гадати на воску, та на тарілці, викликаючи духів. Юрко пішов з хати, бо не вірив у ворожбу, та й мати не затримувала, бо духи приходять тільки тоді, коли всі присутні вірять у них. Дух Шевченка сказав, що скоро війна закінчиться. На воску було видно, що Юрко і Степан мали служити в авіяції, та тільки тепер можна стверджувати, що це була форма не літака, а хреста, бо обидва загинули: Юрко в Альпах, а Степан під Бродами. Степан, хоч ще не подав заяви, та вже чувся стрільцем, а може навіть офіцером дивізії. Разом з Яковом він пішов в місто показатися дівчатам. Біля залізниці зустріли Мирослава Смалигу, який у своїх штанах-дудочках хизувався перед дівчатами, особливо перед І. Копачівською та В. Боровою, що також вийшли подивитись на хлопців. Степан вже зверхньо дивився на товаришів по торговельці. Ходив рівненько, не горбився, бо ж треба мати при асентерунку 170 сантиметрів росту, інакше до армії не візьмуть, а він на зло тільки сягав 169 сантиметрів. У Теребовлі поширилась мода серед молодих – приходити до потягу, що має прибути і тут себе показати людям. Тут проходила дефіляда одягу, краси дівочого стану і грацій ніг, привабливої усмішки, колючих насмішок самовпевнених хлопців, що відрізнялись ростом і статурою. Особливо гордо ходили претенденти на вступ до дивізії: Весоловський Орест, Козак Юрко, Вовчак Юрко, яких підтримував Весоловський Данко. Від їх роздягаючого погляду мліли дівчата торговельки. Та тодішні стосунки молоді в порівнянні з теперішніми, були пристойні й не суперечили моральним чеснотам. За тим слідкував отець Весоловський і учитель хореографії Гумницький. Останній вчив співу, танців, гімнастичних вправ, з якими торговелька не раз виступала на міських святах.

У 1942 році торговелька зробила набір на перший курс, який був збільшений порівняно з минулим роком. Бажаючих вчитися в торговельці було багато, бо це була єдина школа Теребовлянського району, яка давала практичні знання і можливість влаштуватися на роботу після двох років навчання. Стенографія була захоплюючим предметом, який вів директор Ратушняк. Добрий стенографіст міг працювати журналістом на переговорах дипломатів чи на відповідальних конференціях. Книговедення з кредитом і дебетом теж було не менш цікавим предметом, й перспектива праці передбачалась вже у Теребовлі. Равлінко умів захопити студентів. Кожна лекція приносила студентам задоволення від почутого, крім того, він оповідав багато прикладів з життя та навіть анекдотів. Про кон'юнктуру учні затямили анекдот на все життя. Він наглядно пояснював суть слова.

Та все-таки найцікавішим предметом було машинописання. На машинках друкували всі з задоволенням. Хто що.. ? Хтось лист до мами, або до дівчини в село, а хтось компанував свого вірша. Обов'язковим було вміння друкувати всіма пальцями обох рук, а це вже важче. Хор, вправи і танці, що ними керував Гумницький, робили дітей дорослими, бо не один з хлопців вперше тримав за стан дівчину, й відчував тремтіння її тіла при вигадуваних Гумницьким танцювальних комбінаціях. Танці зближували студентів між собою, сприяли появі симпатій і платонічної любові.

Перші поняття про перспективу рисунку, та комбінації витинанок, а теж індивідуальні домашні завдання на різні теми подавав професор Басараб. Любов до української мови, та літератури прививав професор Щирба. Всі учителі користувалися в учнів авторитетом, крім "Льоренца". Його так прозвали за продаж німецько-українського словника. Німецька мова була кожного дня. Урок вівся тільки німецькою, та великої користі не приносив, бо учитель не вмів привити любові до предмету і сам не користувався авторитетом. Глибокі знання з теорії й історії церкви давав отець Весоловський, хоч сам предмет не викликав особливого захоплення, можливо, тому, що не було глибшого контакту між викладачем і учнями, на які спромоглися попередні, викладачі крім Короленка.