Читати книгу - "Дороги і долі, Кубів Василь"

Всі вони варті більше спогадів. Вони були патріотами і такими виховали нас. Нехай земля для них буде пухом, а мої товариші не будуть байдужими в спогадах про них. Дякую Вам від всіх!

Перон Теребовлянської станції не міг помістити всіх, хто прийшов попрощатися і відпровадити новобранців до німецької армії – дивізії "СС Галичина". "СС" всі перекладали як січові стрільці. На пероні міський оркестр безперервно грав пісні січових стрільців. Молоді дівчата тримали у руках квіти, самі були святково одягнені, напарфумлені, з розпущеним кучерявим волоссям. Дивізійники ходили гонорово поміж молоддю. Хлопці їх віку тупцювали біля них з похиленими головами, немовби визнавали свою чоловічу неповноцінність. Тільки матері дивізійників витирали сльози, що напливали на очі.

З Плебанівки під'їхав потяг. Провідники відкрили двері вагонів. На пероні зчинився лемент. Прощалися товариші, наречені, ридали матері, обціловуючи востаннє своїх випещених синів. Міцно обіймали батьки своїх одинаків, ховаючи свої заплакані очі у випрасовані коміри синівських сорочок. Оркестр грав прощальний марш, а хлопці підспівували: "Гей гу, гей га, таке то в нас життя, наплечники готові, пращай моє дівча… "Цілували наостанку і дівчат, цілували при всіх, не криючись, в дівочі уста".

Потяг повільно рушив, давши на прощання довгий пронизливий гудок. Хлопці махали руками з вікон вагонів і люди махали їм на пероні. Ще довго всі не розходилися, все співали і співали. Перед торговелькою потяг уповільнив рух, дав три довгих гудки, а у вагонах заспівали: "Рушив поїзд в далеку дорогу, сколихнувся вагон і помчав, і останній я раз подивився на це все, що так щиро кохав. Ти сумна на пероні стояла, вітер чубом твоїм колихав…"

Поїхали і не повернулися, а скільки надій на них було. Це, гадалося, наші майбутні офіцери – зародок української регулярної армії. Не сталося. На полях під Бродами залишилися їх безіменні розорані могили. Були, були, неначе не були. Ні ганьби, ні слави…

Навчання в торговельці продовжувалося. Пані Вовчакова частіше викликала духів і на розраду ходила до дочки Ярусі. Василь Рівний ходив сумний, тужив за братом Степаном. Старші товариші – Стецишин Степан, Мельник Степан, Легенький Богдан, Облуківський Василь, Жуковський Євген видумували різні вправи і розваги, то ходити в лісі по азимуті, то до руїн монастиря на Підгорі, біля якого пізно вночі палили вогнища. Гумницький теж не пас задніх, готував показові вправи на плянтах, дефіляди і марші вулицями Теребовлі не з гіршою виправою, як це демонструвала українська поліція, якою керував хлопець з Глещави на прізвище Самець. Їхнє систематичне марширування центральною вулицею Теребовлі підносило настрій українцям: "Ми є, ми завжди будемо…!"

Дефіцит взуття хлопці торговельки компенсували саморобними сандалями на дерев'яних підошвах. При марші вулицями Теребовлі в таких сандалях студенти торговельки демонстрували свою виправу, а стукіт підошов по бруківці робив їх дорослими у власних і дівочих очах .

Нарешті навчання закінчилося, і всі отримали направлення на практику: Хомів Григорій на електропідстанцію, Шкугра Яків, Палій Михайло, Легенький Богдан, Приступа Михайло, Горинь Стефа, Шкугра Володимир, Жуковський Євген – в райсоюз. Тут вже учні отримували оплату, обіди, пайок масла і цукру.

Підготовка до великих подій

Поразка під Сталінградом німецьких військ наглядно показала всім, що війну німці програли. В Теребовлі, як і в селах повіту, всі готувалися до приходу Червоної армії з репресивними частинами. Щоб бути в безпеці, гестапо зробило ставку на польське населення, інспіруючи конфлікти з українцями, а точніше, закриваючи очі на гальопове озброєння бойовиків АК з числа колишніх резервістів польської армії і колишніх стжельців. Їм на допомогу прийшли фольксдойчери польського й псевдонімецького походження. Українцям вже давно було відомо, що у Теребовлі працює КРІП (тайна поліція), що складалася з польських фольксдойчерів. Вони цього не скривали, навпаки, рекламували себе на людях. Українці теж не пасли задніх і готувалися до протистояння на двох фронтах: до боротьби з боївками АК і при випадковій необхідності дати відсіч і гестапо. Такі сутички мали місце в Гумниськах, Струсові.

В Деренівці вже діяв потужний районний провід ОУН, який готувався до глибокого підпілля при совєтській окупації. Члени ОУН, як і їх симпатики, не крилися від односельців, але, сповідуючи жорстку конспірацію, готували підземні сховища, на подвір'ях в Полібрика й Чигрина, в лісі Креголець і на Берді. А теж заготовляли продукти: муку, солонину, крупи, сухофрукти й ін.).

26 жовтня, пізно ввечері, несподівано напали на Деренівку вояки боївки АК з Підгайчик. Вони притаїлися біля подвір'я М'ягкоти, вивчаючи стан охорони села. Безпечність керівників села в цей напружений час не має виправдання, бо молодь ходила вечорами по дорозі без зброї, співали хлопці з дівчатами, як заведено в селах. Олекса Сердечний, обговоривши з сусідом Федором Кляпітурою свої парубоцькі справи, попрощався, щоб іти додому, як враз пролунали два прицільні постріли. Два хлопці впали мертвими від куль польських шовіністів. Вечірна тишина надала хоробрості бандитам, і вони ще пройшли дорогою триста метрів. Побачили світло в Кравчукової Насті, з якою вже давно жив на віру Семків Ярослав. Прицільним пострілом через вікно поранили Ярослава, а почувши гамір, що наближався до них, втекли до лісу. Ось тоді заворушилася Деренівка. Щоб оберегти себе від наступного нападу, селяни організувалися в самооборону з розрахунком – один вартовий на десять родин для позмінного нічного чергування. Правдоподібно, нічні сторожі були вже озброєними. На ніч люди зачиняли щільно вікна, щоб не проникало світло. В селі утворилося кілька станиць ОУН і самооборони.

Провід ОУН отримав розпорядження про відправлення хлопців на Волинь для формування УПА. Сільські кравці терміново шили з домашнього полотна одяг військового фасону, потім його фарбували в темно-синій колір. З Деренівки тої осені відійшов на Волинь тільки Бундзеляк Степан, із Залав'я – Брездень Тиміш.

До Теребовлі у відпуск приїхав з військового вишколу старшина дивізії "Галичина" – Йосиф Головацький. Його поява у Теребовлі набрала шокуючого розголосу. Він мав у місті багато друзів і недругів. Серед недругів були члени і симпатики ОУН, що не схвалювали добровільного формування "Дивізії", тим більше з числа авторитетних міщан, яким вважали Головацького. Ходив він без охорони, та зауважував не раз, що за ним стежать. Це могли бути хлопці з приміського села Сади, де був розташований штаб повітового проводу ОУН (припущення автора).

Село було дуже свідоме, і кожний мешканець ввавжав своїм обов'язком виконати доручення проводу. Відпустка у Головацького закінчувалася, він попрощався з друзями і пізно ввечері повертався "під мухою" додому через міст, на плянта. До нього підійшли два здорові хлопці, ззаду під'їхали (здається) сани. Хлопці повалили Головацького на сани, зв'язали руки і ноги, зав'язали рот і повезли… До Теребовлі поповзли чутки, що Головацький опинився на Волині в навчальній школі УПА. Йому доручили вишкіл молодих хлопців. Та, на жаль, він скоро опинився за кордоном. Про його веремії на Волині, подорожі і перебування за кордоном ще хтось доповнить.

У перші дні праці у магазині цукру і меду до Якова підійшов Євген Жуковський. Після незначних фраз про роботу, він заявив Якову, що переходить в його підпорядкування по лінії "Юнацтва" ОУН. Незважаючи на прибраний Яковом раніше псевдонім "Логін", Жуковський наполіг поміняти його на "Джміль". Якову цей псевдонім не подобався, та сперечатися не захотів.

Збори членів "Юнацтва" проводили в читальні "Просвіта", а в залі УЦК різні тренування: бокс, атлетика. Там же друкували листівки і розмножували їх на ротопринті. Тут набували студенти торговельки практичних навиків з машинописання. Хто автор листівок, нікому не повідомляли. Серед постійних відвідувачів, крім практикантів торговельки, були хлопці з Садів: Погорілий Стах, Піцун , Брездень Іван, Білий Володимир й інші. Особи, які приносили і забирали листівки чи відозви, нікому не представлялися. Все робилося конфіденційно. Кожний знав тільки свого безпосереднього керівника.

У Теребовлі був єдиний промтоварний магазин, де продавали різні речі за талонами (бецукшайн). Талони отримували селяни за здану сільськогосподарську продукцію. Вкінці тижня членам "Юнацтва" керівники дали вказівку, щоб перед вечором зайти в промтоварний магазин і там чекати. Завідувач магазином, дуже веселий хлопець, грав з працівниками торгівлі в карти. Надворі смеркало, робочий день з хвилини на хвилину завершувався. Студети торговельки, Б.Легенький, М.Палій, Я.Шкугра, Є. Жуковський, тупцювали біля дверей, поглядаючи на своїх зверхників, не розуміючи своєї місії. Раптом один з невідомих відвідувачів потягнув за металеву штору вікна вниз, закрив на ключ вхідні двері, другий його напарник вийняв револьвер і направив його на продавців, які грали в карти. Цей бойовик, що закрив двері, направив револьвер на присутніх у залі магазину. Один і другий скомандували: "Руки вверх", – продавців повернули лицем до стіни. Тих, що були в залі, з піднятими руками, завели в підсобне приміщення. Бойовики гарячково почали вкладати в мішки весь товар. На вулиці на них чекали фіри, на які вони поскладали напаковані промтоварами мішки. При відході бойовики в категоричній формі попередили тих, що залишалися у середині примішення, щоб протягом години ніхто з магазину не виходив. Завідувач згодом подзвонив по телефону до гестапо і попередив, що "бандити" пограбували магазин.

Як не дивно, гестапо тривоги не піднімало, виходи з міста не перекривалися, обмежившись тільки оформленням протоколу з доповідною запискою завідувача магазином.

Одночасно на теренах Галичини появилися чутки про совєтські партизанські загони, й одного осіннього дня на конях і возах через Деренівку в сторону Довгого проїхав такий загін, озброєний автоматами й кулеметами. З ними боївка ОУН у бій не вступала. Партизани були орієнтовані на співпрацю тільки з польським населенням, хоч загоном керував українець– Ковпак.