Читати книгу - "Дороги і долі, Кубів Василь"

У Деренівці партизани з селянами в контакт не вступали.

Восени активізувалися також польські боївки АКА. Центром їх розташування були: Плебанівка, Млиниська, Підгайчики, Янів (Долина). Політична ситуація ставала напруженою. Під вечір Жуковський попередив Якова про акцію в районі: потрібно було після вечері прийти до будинку УЦК в теплому одязі. В призначений час біля будинку зібралися Палій Михайло, Брездень Іван і Жуковський Євген. Брездень пробував жартувати, та йому це не вдавалося, бо інші, з'їжившись від осінньої мряки, чекали в тривозі на завдання, занурившись думками в себе. Очікування невідомого з ризиком для життя, чого не можна відвернути, нервово виснажує, тим більше незагартованих молодиків. Всі знали, що їм мають доручити щось важливе і небезпечне для життя. Кожний крок на вулиці насторожував хлопців, бо, крім поліції, Теребовлею вечорами вештали озброєні аковці. Яків споглядав на Брезденя, підозріваючи, що він все– таки має револьвер за пазухою, бо при наближенні перехожих ховав руку під вилогою. Зі сторони залізниці рухались дві постаті, які зупинилися біля читальні. "Це вони…", – шепнув Брездень і голосно покашляв. Два кремезні чоловіки підійшли до хлопців. Один з них спитав: "А де Богдан?" – "На місці!",– коротко відповів Брездень. "Тоді вас забагато…З нами піде тільки один, а ви, – показав на Євгена і Якова пальцем – вільні".

У кінці листопада 1943 року в Плебанівці ховалили одинадцятьох мешканців польського походження, причетних до нічного бою в селі. Чи Брездень Іван з групою мав відношення до цього бою, це питанням залишається риторичним. Після похорону поляків напруження в Теребовлі досягло піку. Виходити в місто без зброї було небезпечно. То тут, то там вечорами лунали поодинокі та групові постріли. На плянтах влада не раз підбирала ранком трупи невідомих людей. Чутки і плітки поширювалися по місту митттєво. Центральною вулицею міста вдень спацерували офіцери гестапо і контррозвідки, які своєю поведінкою підсилювали чутки про конфронтацію громадян польського і українського походження.

Серед білого дня до Вовчакової постукав чоловік у військовій формі. "Хто це?"– перепитав Григорій Сокаль, що прийшов щойно зі школи. Замість відповіді військовий запитав по-українськи: "Де пані Вовчакова?" Яків підійшов до засклених вхідних дверей і знову перепитав: "Хто ви?" – "Я, Борачок, брат Мар'яна", – почув у відповідь. Яків миттєво все зрозумів, бо не раз чув від Вовчакової про художника Северина Борачка –брата Мар'яна. Вона ідеалізувала його як мужчину і як людину. Бо як же не хвалити швагра доньки?

Талановитий студент італійської художної вищої школи Северин їхав зі своїм німецьким другом через Берлін до Сороцька, де працював священиком його батько. Берлінський товариш походив з багатої, давньої німецької аристократичної родини. У нього була рідна сестра, яка сподобалась Северинові. На честь приїзду сина батьки влаштували святковий обід, який подавали у старовинній прабатьківській посуді Так розпорядилася доля (розказувала Вовчакова), щоб після закінчення обіду Северин, встаючи з-за столу, ненароком потягнув за собою скатертину, і з столу впав на підлогу дорогий, особливо для родини, посуд з порцеляни. Северин збирав з підлоги розбиті черепки і плакав, як мала дитина. Провінційна поведінка Северина (після святкового обіду) була вирішальним фактором для батьків, які тут же дали згоду на одруження доньки з українським художником Борачком. Описаний Вовчаковою епізод враз став перед очима Якова, коли з-за дверей почув: "Я, Борачок, брат Мар'яна". Яків відкрив двері і з радістю сказав: "А я вас знаю…" – "Ну, то добре, але в мене обмаль часу… Ви тут на квартирі?" – "Так",– відповіли разом Грицько і Яків, з цікавістю розглядаючи його військовий мундир і відзнаки. "Слухайте мене уважно: один хай негайно біжить і розшукає мого брата, а другий бере санки і йде зі мною на вокзал. Наша частина у вагонах затримається на станції не більше двадцяти хвилин, тому скажи брату, щоб негайно йшов до мене туди. Зрозуміли?!" –повернувся і військовим кроком пішов в сторону вокзалу. Хлопці кілька секунд стояли ошелешені й, зрозумівши важливість завдання, розподілили обов'язки. Яків помчав розшукувати Мар'яна, а Грицько позичати у сусідів санки, й поїде на вокзал. Там вони і зустрінуться. Яків найшов Мар'яна у фотоательє. Звістку Мар'ян прийняв чомусь спокійно, та все–таки одягнув пальто і беретку, щось тихо сказав Богданові Весоловському, і почимчикував залізничною колією на вокзал. Яків ледве встигав за ним. Німецькі солдати ходили біля своїх вагонів. Одні курили папіроси, інші через льорнету розглядали краєвид міста і замкової його частини. Біля одного з вагонів Северин закінчував складати на Грицькові санки закриті пачки. Брати зустрілися в обіймах. "Хлопці, дякую вам за поміч, їдьте до помешкання, багато не пийте". Хлопці ще трошки потупцювали біля братів Борачків і потягли санки на квартиру. Точніше, Григорій тягнув санки, а Яків притримував пачки. Вже біля костелу хлопці оглянулися на колію, бо звідти пролунав довгий гудок паровоза. Потяг поволеньки рушив в сторону Деренівки. "І чого це німці туди поїхали?" – запитав Сокаль самого себе. На помешканні хлопці таки розкрили одну пачку, вийняли одну пляшку, прочитали напис: "NAPOLJON". "Цікаво, такого ще не бачили, попробуємо? Авжеж. Ну і краса…", – стукалися горнятками, що були під руками, два товариші з торговельки, та ще й односельчани.

Повідомлення з фронту були невтішні. Німці відступали. Деякі мешканці Теребовлі виїжджали на захід. Священик Глинський виїхав з сім'єю на своєму возі, забравши деякі необхідні речі і продукти.

Шкугрів Гринько привіз сина з Теребовлі додому і скликав сімейну нараду. Розказав, що Борачок пропонує йому разом з його дружиною Ярусею виїхати кіньми на Захід. Про маршрут він домовиться з німцями. Сам залишиться тут до наближення фронту до Тернополя, а потім потягом дожене сім'ю. Радили, радили і таки послухали бабусю – не їхати. Борачок відправив Ярусю з мамою потягом, свої речі з хати перевіз до пані Вовчакової, де залишив свою служницю, родом з Боричівки.

З магазинів державної торгівлі німці все завантажили у вагони. З німецькою точністю їм властивою все перерахували, переважили, і склали документ в трьох примірниках, де розписалися представники залізниці, торгівлі й отримувачі продукції.

Всі ждали приходу москалів. Яків ще виходив на роботу, хоч вже кілька днів не було завідуючого магазином пана Майовецького. Та й і сусідній магазин, де працював Богдан Легенький, був закритий. Кругом відчувалася тривожна тишина. Потяги вже не курсували за графіком.

"Що нас жде, коли прийдуть москалі?" – роздумував над невідомим майбутнім Яків і не зчувся, як до складу зайшов заступник директора Богдана Мохнацького, Цюпак. "Що робимо на самоті? – спитав замість привітання, – а де Майовецький?" Не чекаючи відповіді, знову запитав: – Скільки на складі цукру та скільки меду? Яків почав щось пояснювати, та він не слухав, бо до складу зайшов Мар'ян Борачок. Цюпак на столику почав щось писати. Цю записку передав Якову. "Ми завантажимо на вагон двісті кілограмів цукру і 100 кілограмів меду", – говорив немовби сам до себе. Яків до того прочитав, що Цюпак забирає цукор і мед. До складу зайшов німий робітник торгівлі, брав на плечі один за другим мішок цукру і ніс до вагона, що стояв напроти магазину. На додаток заніс ще чотири банки меду. Яків зрозумів, що система обліку рухнула, то закрив магазин і пішов на квартиру. З торговельної школи прийшов Сокаль Григорій і сказав, що більше занять не буде.– Ратушняк розпустив всіх додому.

Деренівка готувалася прискореними темпами до приходу москалів. Більша частина господарів викопувала на своїх господарствах схрони. Готував таке сховище і Шкугрів Гринько на спілку з Кравчуком Василем. Це була звичайна яма під фундаментом хліва, (забетонованої кучі) із запасним виходом у дебрі. Вхід до бункеру закривала кам'яна плита, на якій була розстелена солома. Вентиляція була зроблена за допомогою металевої труби, верхня частина якої виходила в корчі бозу за стіною хліва.

Неабиякою була сенсація, коли над лісом Крегольцем пізно ввечері з'явився совєтський літак, і з нього викинули парашутиста. Не встиг він ще розпутати шнурки свого парашута, як озброєна боївка ОУН оточила його, розброїла і привела до села. Це був хлопець з Киргізії. Його допитали і закріпили наймитом в отця Глинського. Після приходу ЧА у березні його забрала військова розвідка. Доля його невідома. Одного з таких нацменів – Тадика Садикова як полоненого з табору прийняла Тихоліз Марія, і він в неї працював за наймита, прийняв християнську віру, і але при приході ЧА його теж забрала військова розвідка. Канонада все ближче підсувалася до Теребовлянщини. Катюші стріляли в районі Скалату. В селі, після нападу польської АК, збереглися чергування самооборони старшими господарями, які залучали також молодих хлопців. Кінченська молодь, крім чергування, збиралася одночасно на вечорниці в Поцульки (Женила) і Барана.

Щоб вияснити, де проходить лінія фронту і як ведуть себе москалі в зайнятих селах, вирішили відправити в Іванівку когось з кмітливих молодих хлопців. Таку нараду провели ввечері 22 березня 1944 року на подвір'ї Андрунішина. Вибір впав на Якова, який мав знайомого в Іванівці – Рівного Василя з торговельки. Та, обміркувавши ситуацію, й щоб не допустити трагедії в сім'ї одинака Якова, вирішили відправити в розвідку до Іванівки Гуменюка Степана з багатодітної сім'ї. Йому дали рушницю з 10 патронами і відправили на завдання. Навпростець через поле до Іванівки не більше п'яти кілометрів. Як розказує тепер Бернат Ілько – мешканець села Мшанець, Степан чомусь з автоматом "Калашнікова" з'явився в нього вночі і вже з Мшанця пішов на Іванівку. Полем повз, Лазівку, з метою розвідки йшов підпільник з Кобиловолок. Не відаючи, хто є хто, між двома підпільниками почалася перестрілка, в якій було вбито Степана. Канонада катюш продовжувалася два дні.

22 березня провід ОУН вирішив зустріти москалів плакатами. Колишнім студентам торговельки, членам "Юнацтва" – Грицишину Михайлу, Шкурі Якову, Палію Михайлу і Хоміву Григорію було доручено на рубероїді вирізати трафарети такого змісту: "Смерть Гітлеру і Сталіну", "Партійні щурі, на фронт!", "Українці, переходьте в ряди УПА!", "Слава Україні!", "Смерть комуністичним катам!".