Читати книгу - "Дороги і долі, Кубів Василь"

Два вечори хлопці у Братюха креслили слова і вирізали їх ножами. Всю ніч хлопці з "Доросту" на придорожніх парканах всього села чорною фарбою з допомогою трафаретів малювали згадані заклики. 23 березня під вечір проїхала селом мадярська військова частина. Вночі перестали гриміти катюші. Над ранок з кінця села від залізниці почувся гул танків. Всі кинулися до сховищ, як перед приходом татар у давні віки. Яків з батьками і Кравчуком Василем теж сховалися в бункері. Кравчук захопив з собою карабін і кілька патронів. Бабуся прикрила соломою вхід, відкрила загородку хліва і на солому випустила парочку свиней. Закрила на защіпку хлів і пішла до хати вичікувати "визволителів". Вимазала лице сажею, щоб виглядати старшою, натягнула подерту спідницю і таку ж блузку. По селу ходили чутки, що москалі ріжуть мужчин, а жінок гвалтують. По сільській дорозі їхали танки, на яких зверху сиділи з автоматами солдати. До хат вони не заходили, нікого не різали і не насилували. Після танкової бригади йшли роти піхотинців, співаючи" Ми смєло в бой пайдьом за власть совєтов і как одін умрьом в борбє за ето". За ними йшли в цивільному, мобілізовані кілька днів тому у Кременеччині чоловіки різного віку з торбами на плечах. Вони просили у бабусі води, а вона вже осміліла і біля фіртки спостерігала за цивільною армією, яку слідом за танками вели на фронт. Вони вже не співали, а йшли похнюпишись, немовби відчували, що йдуть на неминучу смерть. Вони знали, що їх без зброї виштовхнуть наперед солдатів, як заградзагони, для імітації біженців, а слідом за ними по-пластунськи поповзуть озброєні автоматами солдати регулярних частин. Німці спочатку визнають їх біженцями, але коли задні частини ЧА піднімуться з криком: "За родіну, за Сталіна", то німці скошуватимуть всіх автоматними чергами. Живий заслін "біженців" був під подвійним обстрілом, бо при намірі тікати назад їх розстрілювали військові частини особливого призначення.

Другі совіти

Фронт не зупинився на Теребовлянщині. Німці відступили без бою до лінії Зарваниця-Бучач. Ось там і пройшов описаний раніше бій. Німці укріпили свою лінію оборони. ЧА підтягнула свої резерви, та, предбачаючи жорстокі бої, евакуювала мешканців кільканадцяти сіл по лінії фронту до Теребовлянщини. В Деренівку прибули селяни з Брикулі і Могильниці. Саме в той час був утворений Будзанівський адміністративний район, до якого входили села: Деренівка, Довге, Мшанець, Кобиловолоки, Папірня, Янів (Долина), Янівська Слобідка, Млиниська, Вербівці, Романівка, Нова і Стара Могильниці, Ласківці. Військомат оголосив у другій половині квітня мобілізацію всіх мужчин віком від 18 до 50 років.

Перед проводом ОУН постало питання, хто йде в совєтську армію, а хто у підпілля. Забрати всіх було неможливо, бо військова перевага була на стороні ворога, а матеріальна база у підпільників була мізерною. Вирішено, що до війська ідуть ті, які при німецькій окупації не були розконспіровані. Небезпека насувалася від довженьських і янівських поляків, бо в декого з них були змішані сім'ї, через які проникала інформація про національний рух в Деренівці, та про його активістів. Нелегко було вижити в той жорстокий час українським селянам у Довгому і Янові. Їх польські стжельци тримали під пильним наглядом, слідкували за кожним рухом: "Куди пішов? Чого пішов?" Якщо до Деренівки, то поніс інформацію про поляків. В Янові був сформований центр збору і обробки інформації.

Совєтська районна влада повністю оперлася на польське населення, з якого сформувала "істребітельний баталйон" в складі біля 20 осіб. Найбільшим парадоксом цієї організації було те, що українця – Євгена Твердохліба призначили керівником. Євген від природи був бандитом, бо завжди тулився до тих, хто давав хліб. Він знав добре польську мову, яка тоді була панівною в містечку. За німців Євген грабував будинки жидівського населення й теперішня нова бандитська влада припала йому до смаку. Він отримав для батальйону автомати Калашнікова, гранати, дегтярі й почувався царем у регіоні. Для нього не існувало правил, або законів.

Після мобілізації чоловіків до ЧА військова розвідка совєтів зробила першу чистку ненадійних громадян за допомогою янівських поляків. Туркула Мирон став першою жертвою нової влади. Мешкав він з дочкою Кравчиків, Зонею, біля крамниці і як свідомий українець брав активну участь у національному житті сільської молоді. Десь– колись його життя схрестилося з довженськими чи янівськими поляками, і вони вказали новій владі на нього, як на запеклого буржуазного націоналіста. Розстріляли його без суду, де і коли – ніхто не знає. В книзі "Пам'яті" Тернопільської області він значиться як солдат, що загинув за "Родіну". Яка фальш і лицемірство? Коли порівняти запис в цій Книзі і сльози його дружини Зоні, яку вивезли в Сибір за нього, та згадки його товаришів, то розумієш глибину розпуки тих людей , що повернулися з депортації.

Всіх мобілізованих селян пішим ходом повели в села, розташовані біля двох залізничних станцій Тернопіль-Підволочиська, що майже над Збручем. Там, очікуючи товарні вагони, вони просиділи на соломі в селянських стодолах ще три дні. Про це стало відомо мешканцям Деренівки, і дружини чи сестри, зібравши домашні харчі, пішли провідати своїх чоловіків чи братів. Не всі особи, призвані на фронт, з'явилися у військомати. Не прийшли ті, що стали підпільниками. А також ті, хто ще вагався: Андрусишин Степан, Шкугра Володимир, Туркула Михайло, Палій Михайло і ще кілька осіб. Та, порадившись з домашніми, вони все таки зголосилися у військомати, і їх доставили на збірний пункт. Не пішли воювати "за Родіну" Козак Степан, Кубів Василь і Шарків Степан. Вони мали старі довідки, у яких був завищений рік народження – 1927 чи 1928. Цей річник не підлягав мобілізації, бо хлопцям тоді ще не було 18 років. Дехто і придбав довідки, в яких ьув записаний на рік старшим, тобто за 50 років, інші вдавали інфекційно хворими. Наприклад, Павло Білий (колишний пан на всю губу) прикинувся глухонімим, і ні одна медична експертиза не доказала його симуляції. Свою глухонімоту Білий імітувавав до кінця свого життя, яке завершилося десь біля 1980 року в лікарні коло Тернополя. Там він і похований. Яків завжди підтримував з ним зв'язок. На початку 1944 р. він, запустивши велику бороду, перейшов жити в хату підпільника Козіцького. Ходив по селу від хати до хати, але ніколи нічого не просив, лише брав те, що давали з одягу та їжі. Допомагав селянам в домашньому господарстві. Короткі подяки писав на добре виструганій дощечці. Не звертав уваги на глузування. В душі був аристократом – невдахою.

Велику допомогу тим, шо небажали йти служити в ЧА, зробив директор школи – Степан Томків, заховавши всі шкільні журнали. А хтось з церковних братчиків заховав церковні метрики. Їх віднайшов випадково Яків у 1988 році в с. Довге у Мороза.. Він у 2001 році переплів ці матеріали в формі книжки у Львові, і користувався ними при написанні нарису "Історія села Деренівка". Опісля передав особисто метрику Хоміву Ількові В с. Довге, у Мороза зберігається ще Псалтир, виданий у Львові 1600 (?)р. за гроші Залавських, деренівських і довженських парафіян (про це зберігся запис на Псалтарі).

На залізничну станцію збірного пункту підігнали товарні вагони, якими відправили мобілізованих в різні навчальні пункти. Старших за віком осіб було відправлено у Марійську АРСР, де більшість з них загинуло від голоду. З Деренівки було мобілізовано біля 100 осіб, з яких повернулася після війни тільки половина. На фронті і в будбатальйоні загинуло 56 осіб (додаток № 6).

Йшла весна 1944 року. До сільськогосподарської роботи впряглися жінки і ті мужчини, котрі не пішли на фронт. Сташків (Михальків) Іван організував бригаду колійовців з допризовників: Шкугру Якова, Крушного Василя, Левицького Михайла. Разом з ними на колії працювали Аморгович, Палій, Рута з Могильниці та багато незаміжніх дівчат: Дзюрман Емілія, Грицишин Анна, Грицишин Емілія, Борова Марія, Шкугра Анна (Лахотова). Всі вони разом працювали, обідали, переживали за село, співали пісні. Найбільше їх знала Грицишин Анна, і пісня про Базар в її виконанні ятрила душу Якова майже 60 років, доки він не виклав її зміст в своїх спогадах. Дякую, Тобі, Ганно, невінчана наречена, за ту вічну солодку рану, за пісню про Базар.

Мов той олень, загнаний у болото,

Зацькований собаками в лісах,

Борониться ватага там піхоти,

Кіннота йде за нею по слідах.

І бій кипить, останній може з боїв.

Паде військо, мов та трава.

Хтось крикнув:

"В нас нема набоїв".

В полудні стихло,

впав останній стріл.

Зібрали їх, забрано у них зброю,

Вірних синів святої боротьби.

І на полях в осінню стужу

Сказали їм копать собі гроби.

Могила вже готова.

Промовили, а відповідь дав кат:

"Ось вам вільна соборна Україна,

Для вас нема ні ласки, ні пощад.

А хто із вас прийме присягу

І вірно вік буде служить Москві,

І відречеться свого стягу,

Той буде вік щасливий та живий".

У темну сіру днину, серед бурі й мрякм

Над темним гробом,що на них чекав,

Стояло триста шістесят героїв,

Ніхто не зрадив, ласки не благав.

І впав наказ, кликочуть скоростріли,

Паде військо, як та трава,

І хтось грозив з відкритої ще ями:

"Сьогодні гинем,завтра кров за кров".

Пливуть літа,

Розносить славу наш старий кобзар

І оживає у серцях народу

Скривавлений, скривавлений Базар!

На межі Плебанівки, робітникам села Деренівка приходилося працювати з бригадою теребовлян. Серед них були досить цікаві особистості, такі, як Кицило старший-батько трьох синів: Ярослава, Олега і Ляльки. Юрко – син втікача зі східних областей. Він ознайомив деренівських хлопців з книжкою: "Проти червоних окупантів".

Деренівська бригада працювала також з хоростківською, більшість якої становили місцеві поляки. Велись тут досить відверті розмови, та до конфлікту не доходило.

Допризовники почувалися тепер найстаршими парубками в селі.