Читати книгу - "Дороги і долі, Кубів Василь"

Особливо серед них виділялися: Кравчук Степан, Андрунішин Григорій, Левицький Михайло та Крушний Василь. Інші ще не претендували на роль парубка, та все-таки поглядали на дівчат, а ті в свою чергу теж не були байдужими до залицяннь хлопців. Яків і не зчувся, коли закохався в Грицишин Емілію. Чи була вона найкрасивішою серед дівчат колійової бригади, тепер важко згадати, та, на його думку, мала ряд переваг серед своїх односельчанок. Була найбагатшою за кількістю моргів поля й походила з порядної господарської сім'ї. Була розумна і статечна. І сталося так, коли вона останньою забирала свій інструмент з комірки, немовби випадково зайшов туди Яків. Вони зустрілися лице в лице. Яків поклав руку на її плече, другою обняв за стан. Вона не противилася. ЇЇ напіввідкриті уста немовби вже давно чекали поцілунку. Яків цілував міцно, так як це було описано в книжках. Інтимні теми вже давно хвилювали його уяву. Прочитавши одну новелу Винниченка, він вже не міг позбутися пристрасного бажання увійти самому у цей незнаний світ. Довкола буяла зелень пшениці та ячменю. Пахощі полів млосно лоскотали уяву і бажання, коли разом з дівчатами, хлопці горілиць відпочивали в обід на обочині колійового полотна. Усамітнитися від стороннього ока не було можливості, тому Яків шепнув Мільці, що ввечері прийде до неї додому.

Вдома помився краще, як кожного вечора, прибрався, подумав... Для більшої ваги взяв з собою обріз карабіна на плече. Обріз продав йому Маловський Степан, який пас домашніх корів. На вулиці ні душі, вечір теплий, на небі миготять тисячі зірок, що ніби посміюються над ним: "А що припекло…? А може не вийде? Та й куди там зайти?" До її батьків ніколи не заходив. Приблизно знав, де вони мешкають, та й години не сказав, коли прийде. Та і підтвердження, що вийде до нього Мілька не дала. Та присмак миттєвого поцілунку вів його до мети. Ось вже читальня, як завжди закрита на замок. Ось хата Чигринів, ось тут живе Кляпітурова (Вуланова) Мілька. Обійшов її хату, прислухався і раптом почув легенький тріск гілки, ще раз. "Вона!" Сміло пішов на тріск. Дівчина пахла любистком, травами поля. Пригорнулася до нього як Мальчичина Стефка у виставі "Сотниківна". Яків цілував Мільку і млів від її поцілунків. Два тіла сплелися в одно. Їм було добре, щастя хлюпотіло через верх.

До ранку Яків не міг заснути, а коли заснув, мати вже будила його на роботу. Їхні закохані погляди помітили хлопці та дівчата. Найбільше була рада їхньому коханню Лахотова Ганка, але попередила, що в Якова можуть бути неприємності від Івана Чигрина, бо він вважає Емілію своєю дівчиною. На Якова це не вплинуло, він був під наркозом кохання. Над ним посміювалися товариші, хоч і самі почали заглядатися на колійових дівчат. Левицький Михайло першим оголосив Ганку своєю дівчиною. Кравчук Степан назвав своєю Крушного Дарку. Крушний Василь зі всіх сміявся. Казав, що з дівками нема смислу зв'язуватися, краще з жіками, у яких чоловіки в армії. Вони спраглі не тільки на поцілунки…, і ніхто знати не буде. Ранком накормить ще й полуденок на роботу дасть. А якщо вибереш не одну, то й знатимеш ціну принади. Так розмірковував, немовби півсела жінок були його коханками. Їхніх прізвищ не розголошував, а одну таки назвав. Вона справді була красивою жінкою, в соці, мала маленьку дитину. Спочатку хлопці осуджували його, а потім до подібних розмов звикли. Тим більше, що тодішній голова сільради, не криючись, вимагав від солдатських жінок йти з ним на такі стосунки. Він вів себе нагло, погрожуючи їм.

Час від часу допризивників викликали до району. Чи вернуться звідти, чи ні вони не знали, тому на всякий випадок брали з собою начальника ДЕПо з Теребовлі. Він був кавказької національності, мав звання майора. Крупний Василь часто їздив за ним й інколи посміювався над ним. Проїжджаючи між деренівськими житами, він казав до нього: "Лягайте, товаришу майор, на возі, щоб вас не було видно, бо як бандерівці побачать ваші пагони, то буде і вам, і мені…." Віз його прямо до Будзанова, а там майор доказував працівникам військомату, що залізниця є теж військовою ланкою. Хлопці йому потрібні, бо дівчата важкі роботи на колії не зроблять. На призивних посвідченнях воєнком ставив надпис: "Продліть до…" Це дійство відбувалося два рази на рік. На зворотньому шляху Крушний привозив майора до Якова, де вже була приготована гостина: і смажене, і варене, і печене, і бутель самогонки. Матері допризовників все зносили сюди, а хлопці чекали, яку вістку вони принесуть після гостини додому. Майор все поїдав, вибагливим не був. Коли приходив голова сільради, немовби випадково (усна пошта працювала в селі блискавично), то розмова набирала напруженого характеру. Випивши кілька келишків самогону, голова розперезався:

– Я тут в селі цар, кого хочу помилую, кого хочу в тюрму посаджу

– Щось не те ви говорите, – говорив йому майор, що теж уже був добре на підпитку.

Потрібно мати підстави…– Що підстави ? Я їх найду. Ось він, –показав пальцем на Якова, – захочу, то завтра буде в тюрмі, бо я тут влада, я тут цар.

Голова ще випив чарку самогонки, й почав приставати до матері. Яків взяв його за руки і вивів з хати на дорогу. Голова дорогою погрожував йому, розмовляючи сам з собою: "Я йому дам, я тут цар, я тут влада…"

Яків запряг своїх коней, посадив на барана добре хмільного майора і повіз його через гостинець до Теребовлі. Серед поля заспокоїв його, сказавши, що бандерівці добрих людей не чіпають. Майор хоч і був напідпитку, та все-таки перепитував Якова, що такого знає голова, що може його посадити. Наступного разу збираючись ввечері до Емілії, Яків згадав слова голови: "Я його можу посадити…" Йшов і міцно стискав затвор свого обріза, з яким не розлучався вечорами. Це була його влада. Вона може бути небезпечною в руках амбіційних, нерозважливих людей. Йшов дорогою, та інстиктивно зупинився біля хати голови, підійшов ближче, побачив, що в хаті світиться: "Ну що, пане голово, хто тут влада тепер"? Прицілився, та протверезів.

Біля читальні повернув до хати, де часто збиралися хлопці на вечорниці. В хаті, крім домашніх, була дочка голови.

– Твій тато сьогодні сказав у присутності начальника ДЕПо, що може мене посадити, так ось … , – і притис дуло до її живота. – Його до завтра може не стати…так йому передай.

Тепла розмова з коханою розслабила Якова, і він забув враз всі образи та погрози. Повертався у піднесеному настрої. Погода на очах змінювалася, почав сіятись дощик. З Блавіщини насувалися чорні хмари. Яків прискорив крок, щоб не змокнути. І враз біля Савкової хати, в якій вже ніхто не жив, щось затріщало, хтось збігав вниз, бряжчав на плечах автомат. Яків машинально притулився до опори електролінії, заховався за неї, зняв з плеча обріз, загнав кулю в цівку.

– Опусти дуло вниз, бо може вистрілити, – скомандував (тепер вже розгледів) "Лев" – Чигринів Іван. – Ти від неї?…

– Від неї! – І що думаєш? Женитися?… – Не знаю! – Подумай! Бо…– Іди!

Яків стояв, не йшов. Відчув скільки болю крилося в словах Івана – троюрідного брата, яким колись і тепер пишався. Дорогою відчув холод, росив дощ: Від напруження, чи то від холоду почав дзенькати зубами. В хаті всі спали.

"В кухні є тепла бараболя зі шкварками", – промовила лагідно напівсонна мати. Зняв мокру від дощу сорочку, одягнув светр. Їв картоплю, бо так мати сказала. Вночі піднялася температура, Яків марив уночі і зранку. На роботу не пішов. Ввечері прийшли колійовці його відвідати. Яків лежав у гарячці, навіть не чув, як Мілька, не соромлячись мами, гладила його руку. Три дні пролежав, і три рази після роботи приходила до нього Мілька. На четвертий встав ще ослаблений, але пішов на роботу. Тоді вперше почав уникати погляду Емілії.

Починалися жнива. Пішли женці жати жито, а Яків – косити пшеницю, бо вже надто вродила. Насіяв тато, як казала мати, на нашу біду. Вдень – до колії, а після, до пізньої ночі, на полі. Від тяжкої роботи і дівчина не мила. З дівчатами хлопці вже не зустрічалися, бо всіх перевели на Хоростківську ділянку. Зустріч з "Левом" не давала Якову спокою. Відчував перед ним якусь провину. В роботі він знаходив заспокоєння, а її було на всі дні і ночі. Крім позики, державі потрібно було здати ще й контингент зерном, якого потрібно намолотити. Не здав позики, й контингенту – суши сухарі і до вагонів – на Сибір. По селу, як колишні гайдуки, ходили голова й уповноважений Дайнека і всім погрожували. Слово Сибір було гірше від пекла, ним страшили малих дітей, що плакали, або не хотіли їсти каші.

Весною 1944 року, точніше 13 травня, янівські стрибки розкрили криївку біля Маловського (невідомо, чи хтось її видав, чи самі вийшли на неї). Біля криївки вбили підпільника Литняка Михайла і захопили живим його стриєшного брата – Литняка Дмитра. Його тяжко катували, прив'язавши до воза, возили по селу. Помер він у чортківській тюрмі 28 травня 1944 року. Тіла радянська влада нікому не видавала, а таємно закопували десь у проваллях за Чортковом. В цій операції брали участь янівські поляки на чолі з українцем Твердохлібом Євгеном. Їх не мобілізували до армії, а залишили для боротьби з "українськими буржуазними націоналістами". Маючи достатню кількість зброї, ці стрибки були загрозою для мешканців сіл району. Провід ОУН вирішив обезголовити боївку. Цю операцію доручили виконати Таласу Василю, який добре знав місто Янів (Долину). Він зробив засідку і зловив Євгена Твердохліба, якому зв'язали руки, зав'язали очі, й повели на страту. Дорогою в лісі Євгену вдалося втекти. Після втечі він збирає боївку з поляками і в Деренівці палить будинки всіх сусідів Таласа Василя.. Це була особиста помста, бо, віднайшовши у Деренівці шкільного товариша Якова, захотів оправдати свої дії.

– Як він міг засудити мене на смерть, коли за Польщі я захищав деренівських хлопців від полячків. Ви ділилися зі мною шматком хліба. Я не маю прямого відношення до вбивства Литняків.

Євген ходив по хаті, розмахуючи автоматом ППШа, і час від часу кидав, благальний погляд, що переходив у розлючений, на шкільного товариша.

– Ви ж самі мене кинули в обійми янівських полячків! І ти проти мене!? І ти такий, як Талас! За що ви мене так ненавидите?

Яків опустив очі і мовчав.