Читати книгу - "Рікі та дороги"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Альф:
— Про інший спосіб я навіть розповідати не буду — це огидно….
(На «котячий сік» ніхто не погодився, традиційні способи позбавлення гикавки результату не дали.)
Дороті:
— То який інший спосіб?
Альф:
— Треба їсти… (з відразою) шпинат!…
Альф:
— Але шпинат — це огидно! Моряка Попая на Мельмаку вважали б збоченцем…
(Дороті нарешті змусила Альфа їсти шпинат.) Альф (перебираючи листки шпинату на долоні): — Добре, хоч із черв'яками…
Двері бабуся залишила відчиненими. Я почув, що хтось іде, а тоді побачив, що в кімнату зайшов якийсь чоловік. Він сказав:
— Привіт, Матвію.
— Звідкіля ви знаєте моє ім'я? — здивувався я, а тоді закричав: — Ба-а, у хаті знову сторонні!
— Я не сторонній, я твій тато. Ти забув мене?
— З несторонніх у цьому домі тільки бабуся, — сказав я. — А ви — не бабуся. І навіть якщо ви мій тато, ви все одно сторонній.
Тоді він підійшов ближче і сказав:
— Пам'ятаєш, я завжди раніше давав тобі торкатися мого волосся. Робити «їжачка». Коли повертався здалеку. Щоб ти мене згадав. Спробуй.
І він нахилив до мене голову.
Але я не став торкатися його голови, бо, коли він її схилив, я побачив, що на шиї в нього краплі поту, і мені стало гидко.
— Я не буду вас торкатися, — сказав я і знову втупився в екран.
Я був такий стомлений і засмучений, що навіть не мав сили протестувати проти його присутності в цій кімнаті.
— Я хочу поговорити з тобою як із дорослим. Мені дуже прикро, — сказав він, сівши на підлогу, заклавши ноги одна на одну, — мені прикро, що все так сталося. Хоча прикро — дуже погане слово. Я думаю, немає на світі слів, які були б зараз доречні. Але, знаєш, люди помиляються. Люди помиляються так часто, що це навіть складно собі уявити.
— А для чого ви говорите про те, що складно уявити? — запитав я.
Він зітхнув і сказав:
— Я дуже хотів би, щоб цього всього не було. Тобто я старався як міг, з останніх сил. Розумієш? Я хотів, щоб усім було добре, щоб ти не почувався інакшим і мав усе, що тобі потрібно.
— Не розумію, — сказав я. — Усі люди інакші, у них різного кольору очі, різна довжина волосся і різні відбитки пальців. Усі інакші, — повторив я, не відчуваючи сили закінчити цю думку.
— Так, — сказав чоловік. — Але я не це мав на увазі.
— А навіщо ви говорите те, чого не маєте на увазі? — запитав я.
— З тобою завжди було дуже складно, — сказав він, — і мені дуже прикро, що я тебе не зміг зрозуміти. Але я так багато працював, щоб усе було добре. І мені шкода, що я не знайшов у собі сміливості залишитися і спробувати тебе зрозуміти. Пробач мені, старий, гаразд?
І він спробував мене обійняти, але нічого про це не сказав, не попередив, що збирається обіймати мене. Він казав, що хоче поговорити, і в його словах нічого не було про обійми. Тож я відштовхнув його від себе, і мені навіть трохи заболіла рука. Він подивився на мене майже впритул і сказав:
— Напевно, мені потрібно було підготуватися до цієї розмови. Але, знаєш, мені дуже прикро, мені неймовірно прикро, що тобі довелося все це пережити. І мені прикро, що я все це мав зрозуміти такою жахливою ціною. Я не знаю, що ти відчуваєш, але обіцяю, чуєш, я обіцяю, що більше ніхто й ніколи тебе не образить.
Але я знав, що він брехав, бо, щоб мене цілком захистити, йому б довелося бути зі мною завжди і всюди, а це неможливо.
— Я нічого не відчуваю, — сказав я. — Але якщо ви ще трохи будете тут, я стану відчувати злість, бо пропускаю свій серіал.
Тоді він встав і вийшов.
Я чув, як він зупинився, щойно переступивши поріг, можливо, щось іще хотів сказати, але не зробив цього.
* * *
Я виліз з-під ліжка, тільки-но затихли голоси на вулиці.
Насправді мені дуже хотілося, щоб мене попросили поїхати й подивитися на маму востаннє. Хотілося, щоб хтось просив мене, щоб хтось змусив мене скасувати всі мої порядки і востаннє щось зробити для мами.
І тоді я почувався б трохи не так жахливо.
А тоді подумав: «Яку фотографію поставлять на її могилу?»
«Можливо, тато привіз щось таке, чого вдома не було?»
«Може, це і була причина його приїзду?»
Я згадав, як бабуся принесла мамину світлину, де я стояв поруч із нею, усміхнений, і вона також усміхалася, хоча їй було важко. Я пам'ятаю, як вона казала мені тоді: «Усміхайся», — і трохи навіть вимагала, ніби знала, що це буде чи не остання наша з нею усмішка. І я пам'ятаю, як її м'яка й тепла рука була на моєму плечі і трохи стискала його, це були ніби напівобійми. А на голові в неї — біла хустина.
А потім я з жахом виявив, що не пам'ятаю, яке в мами було обличчя.
Якого кольору в неї були очі?
Чи носила вона сережки?
Чи була в неї, як у мене, ямочка на підборідді?
Я знаю, що бабуся забороняла торкатися речей удома, і тепер мами не було, і це правило знову набуло сили, але я захотів залізти на антресолі, у верхню шафу, де були всі мамині й бабусині фотографії, і дістати наше останнє з нею фото та уважно роздивитися або, може, навіть заховати його, залишити тільки для себе. Бо все одно бабуся пам'ятала, який вона мала вигляд, а в тата все одно вдома були їхні старі знімки.
Я поставив стілець і потягнувся руками до дверцят.
Відчинив їх і побачив дві полиці, на яких лежали загорнуті в різні пакети листівки й фотографії. Бабуся зберігала їх, напевно, ще із самого дитинства. Я не знав, у якому з них моя з мамою фотографія, і потягся за тим пакетом, що був аж на вершечку. Я потягнув його на себе, а пакет, що був знизу, потягнувся слідом і випав із шафи на підлогу, і все, що було в ньому, випало назовні. Тоді я поклав назад пакет, який тримав у руках, зліз зі стільця, щоб поскладати все, що випало. Я став навколішки, і заходився збирати речі, і побачив, що серед листівок було багато заклеєних конвертів, на яких було написане моє ім'я. І я
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Рікі та дороги», після закриття браузера.