Читати книгу - "Патерн, Володимир Львович Єшкілєв"

Туніка ця страшенно дратувала Софію. Ті принесли за кілька хвилин до початку. Вона виглядала несвіжою; дівчині навіть здалося, що від рожевого шовку тхне чиїмсь потом.

«Це шмата немитої хвойди, — пересмикнуло доньку інженера. — Ще якусь заразу підхоплю».

Туніка не давала сконцентруватися на листі. Час спливав, але папір перед Софією залишався незайманим. Одна з камер уже подивилася на нього, несподівано з’явившись над лівим плечем дівчини. Подивилася — і рушила далі.

«Розчарувала я тебе? — подумки спитала в невидимого клієнта Софія. — А ти не розчаровуйся. Ти мене не знаєш. От побачиш, я тебе здивую».

Вона більше не дивилася на Ельвіру. Перевела погляд на Жанну і спробувала згадати той день, коли вперше побачила її на літньому майданчику біля клубу.

Лілову дівчину також вирядили в рожеву туніку.

«У МЕРЗЕННУ рожеву туніку», — уточнила Софія.

Уніформа офіціантки більше пасувала тілу Жанни, багатому крутими вигинами.

«Крутими вигинами...» — зачепилася за словосполучення донька інженера. Крутими вигинами. Ласими зламами, загинами, заломами. Наче пляшка з дорогим ромом.

Якщо тіло Жанни порівнювати з тим, що містить алкоголь, то мова йтиме про дуже, дуже дорогий алкоголь.

Від цього можна було танцювати. Тобто креативити.

Вона підсунула аркуш ближче, почала писати. Камера знову зацікавилася Софією, закружляла навколо. Слідкуючи краєм ока за пристроєм, донька інженера намагалася приховати від нього текст. Не закривала долонями, але так викручувала аркуш, що пальці з ручкою весь час опинялися між камерою і написаним.

У певний момент Софія відчула, що в неї за спиною з’явилася друга рухлива камера. А ще вона відчула погляди. Дівчина на мить відірвалася від аркуша й побачила, що Жанна і ще одна «рожева туніка» — довгонога білявка з обличчям, яке нагадало Софії білячу мордочку, — дивляться на неї.

«Аж дві камери на одну порнописьменницю-початківицю, — зрозуміла донька інженера, — Перебір».

І вже вертаючись до свого твору, помітила третю зацікавлену особу. Погляд Ельвіри вже не прямував крізь Софію до невідомих світів.

«Я й тебе здивую», — всміхнулася їй донька інженера.

Вона закінчила першою. Склала аркуш удвоє, відкинулася на бильце стільця і знову зустрілася поглядом із дівчиною в сітці. Софії здалося, що Ельвіра підморгнула їй. Ледь-ледь примружила око, майже непомітно. Як і належить особам олімпійської вроди.

Відтак потягнулися хвилини чекання.

Одна за одною «рожеві туніки» відсовували аркуші, клали на стіл ручки і починали поправляти зачіски або нервово зиркати на камери, що тепер були за їхніми спинами, ближче до стін приміщення.

«Сьогодні правила змінюються, — проскрипіло в Софїїному навушнику. — Кожна сама читає свого листа. Ельвіра визначить, хто за ким».

Судячи з реакції «рожевих тунік», усі почули про зміну. Софія і Жанна перезирнулися. Лілова дівчина знизала плечима.

— Ти! — сказала Ельвіра, тицьнувши пальцем на мініатюрну брюнетку зі шкірою, засмаглою до кольору молочного шоколаду і капризно вигнутими губами.

Брюнетка взяла до рук свій аркуш.

«Читати треба стоячи. — Голос у навушниках став ще скрипливішим. — Читати голосно, виразно. Одяг зняти».

Брюнетка підвелася й обережно, щоби не зіпсувати складної зачіски, через голову стягнула із себе туніку.

«І де ж вона так круто засмагла?» — позаздрила Софія.

Дівчина-шоколадка відійшла від свого столика, щоби ніщо не заважало камерам оглядати її тіло, наблизила аркуш до очей, короткозоро примружилася і почала читати.

Її любовне послання, зрозуміла Софія, було вичитане з якогось еротичного сайту й густо присмачене невибагливими квітковими метафорами. Тіло Ельвіри брюнетка порівнювала з ніжними білими ліліями, а її інтимне місце — із таємничою трояндою. Софія вже на другому реченні зрозуміла, до яких порівнянь та вдасться, і подумки сказала собі: «Йєс! Ти вгадала!», коли Шоколадка почала плести про якусь язикату бджолу, котра сідає на таємничу троянду й починає вишукувати щось, означене як «мед пристрасті».

«Зовсім тупе», — резюмувала донька інженера. Настрій у неї покращився.

Другою читала Жанна. Її твір розчарував Софію. Лілова дівчина не стала заглиблюватися в метафоричні хащі й короткими реченнями описала, як би вона кайфувала і що би коїла, якби Ельвіра присіла над її обличчям і надала в розпорядження Жанни всі свої природні отвори.

«Невже їй до вподоби бути чимось на кшталт унітаза для всіх партнерок?» — згадала Софія свої любовні ігри з ліловою дівчиною. Але наступної миті мусила визнати, що була би зовсім не проти, якби Жанна написала такого листа їй.

І вирішила: «Коли ми знову опинимося в ліжку, я нагадаю Жанці про всі ці фантазії. І нехай лише спробує у чомусь мені відмовити!»

Серед усього почутого Софії найкраще сподобалося послання тієї дівчини, яку вона про себе назвала Білкою. Та читала передостанньою — на той момент у рожевій туніці залишалася тільки донька інженера.

Білка мала проблеми з декламацією. Здавалося, що в неї пересохло в горлянці. Але цей недолік компенсувало її обличчя. Розчервоніле та розкрите обличчя людини, якій реально небайдуже і не по приколу те, що вона виголошує. Її послання натякало — навіть не натякало, а прямо вказувало, — на близьке знайомство з Ельвірою.

«Лише з тобою, Скажена Поні, я звільняюся від цього пустого світу, — читала Білка, — Ти знаєш, про що я. А іншим, можливо, і не треба того знати. Я маю писати фантазію. А ти маєш її читати. Хай би як там було, а ти знаєш, що моя фантазія міститься в тому, щоби ми з тобою почали тремтіти водночас. В одному ритмі. І щоби тієї миті ми були як одне ціле. Але я дурню пишу. Не “як одне ціле”, а “одним цілим”. Ти в мені, а я в тобі. Щоби ми дряпалися, наче здичавілі, і не відчували болю. Щоби потім, цілуючи твої пальці, я діставала язиком із-під твоїх нігтів шматки моєї шкіри. Ти — Скажена Поні, і ти маєш право здирати з мене шкіру. І не тому, що прагнеш зробити мені боляче, а тому, що хочеш злитися зі мною в одне ціле, а шкіра тобі заважає. Ми з тобою — дві лихоманки. Якщо дві лихоманки одночасно лихоманить одна одну, то це — землетрус.