Читати книгу - "Як вибратися з гри або спробуй вижити до ранку, Argentum"

Він побачив тіло друга. Це вже не було страшно, як вперше. За стільки спроб, стільки смертей, страх взагалі зник у обох. Кров, клієнти, сам монстр вже не лякали. Єдине, що, справді, жахало, це думка про те, що вони можуть не вибратися.

Славік підійшов і допоміг другу встати. Це зайняло кілька секунд і Тимур легко встав. Без крові, без поломаних кінцівок, ніби нічого і не було. Єдине в нього трохи голова паморичилася після того, як він встав. "Напевно побічний ефект!" І монстр позаду оговтатися не давав, а так все легко. "Чорт!" Вони не встигли зреагувати.

«Ви мертві.

Хочете почати спочатку?

Так.   Так.»

"Бляха!" – думав Славік, сидячи за столиком. Він поглянув у вікно. "План був ідеальний! Тільки треба було побігти відразу, як Тимур встав, а це важко зробити! Легке запаморочення не дає орієнтуватися, куди бігти. Так можна і у сторону самого монстра побігти, дезорієнтовано. Тц..."

Раптом Славік почув несподіваний голосний звук, що вивело його з думок. Бам. Він аж здригнувся. А потім ще один. І ще.

– Тимуре..? Що сталося!? – хлопець підбіг до друга, який зараз знаходився у морозильній кімнаті і побачив, як той з усієї сили бив холодильник. Якби це була не гра, то його кістяшки вже були б пошматовані у крові, а то й рука була б зламана. – Тимуре! Тимуре, припини! – сказав Славік, тримаючи його. "Він неначе не в собі..." Було страшно бачити його в такому стані.

– Чому!? Яка різниця? Ми всеодно у грі!

– Тимуре... Що сталося?

– Що сталося!? – кричав він. – Я думаю ти і так знаєш, що сталося! Ми вже дев'ять разів пробували пройти гру! ДЕВ'ЯТЬ! Я більше не можу...

– Тимуре..., я...

– Мені страшно! – його голос від злого перейшов на панічний. – А раптом ми застрягли тут навічно... Якщо ми ніколи не пройдемо... і...

– Тимуре, – Славік взяв того за обличчя, щоб Тимур поглянув на нього. – знаю, мені теж страшно залишитися тут, але ми будемо продовжувати. Будемо проходити до тих пір, поки не виберемося! – його голос і погляд був таким впевненим, таким рішучив у той момент. – Якщо треба, то будемо проходити 20 разів, 50, а то й всі 100. Але ми пройдемо її. Чуєш? Пройдемо! Я не збираюся залишатися тут вічно. І ти теж не будеш.

– Але... Якщо...

– Тимуре, ми вже знаємо, куди бігти. До машини. До того, ми навіть не знали, що робити. Розумію, добратися до неї буде складно, але шанси уже є! Розумієш? У нас є всі шанси втекти! І ми просто не можемо зупинися тут... – він дивився прямо в очі.

Тимур гучно видихнув, ніби намагався заспокоїтися:

– Гаразд-гаразд...

"45 ночей позаду... І мені здається ми вже зійшли з розуму."