Читати книгу - "Сад кісток, Володимир Пірогов"

— Хреста? — Претт із раптовим пожвавленням підвів погляд. — Жертва не була ірландкою, правда?

— Не була, — погодився Крауч, — безсумнівно.

— Але багато пацієнтів лікарні — ірландки?

— Місія нашої установи — допомагати нещасним. Багатьом пацієнтам, якщо не більшості, ми допомагаємо з милосердя.

— Маєте на увазі ірландок. Наприклад, міс Конноллі.

— А тепер послухайте мене, — сказав Венделл більш рішуче, ніж того вимагали правила культури. — Певна річ, ви побачили у цих пораненнях більше, ніж є насправді. Лише те, що їх форма нагадує хрест, не означає, що вбивця — католик.

— Ви їх захищаєте?

— Я просто вказую на хибність вашої логіки. Не можна робити висновки, обґрунтовуючи їх лише формою розрізів. Я запропонував вам можливе значення малюнка.

— Що якийсь японець застрибнув на корабель зі своїм мечем? — Претт засміявся. — Важко уявити такого у Бостоні. А ось католиків тут удосталь.

— А можна подивитись на це з іншого боку. Убивця хоче, щоб звинуватили католиків.

— Містере Голмс, — утрутився доктор Крауч, — можливо, вам краще утриматися від повчання Нічної варти, як їм робити їхню роботу.

— Ця робота полягає в тому, щоб з’ясувати правду, а не робити необґрунтовані висновки, виходячи з релігійного фанатизму.

Очі Претта раптово звузилися.

— Містере Голмс, чи не доводитесь ви родичем преподобного Ебіела Голмса з Кембриджу?

Настала пауза, під час якої Норріс помітив тінь зніяковілості, що пробігла обличчям Венделла.

— Так, — відповів нарешті Голмс, — це мій батько.

— Добрий, переконаний кальвініст. А його син...

— Його син, — обірвав його Венделл, — має власну голову на плечах, дякую!

— Містере Голмс, — зауважив доктор Крауч, — ваша поведінка не приносить особливої користі.

— Але прийнята до уваги, — додав Претт. «І я це запам’ятаю», — промовляв його погляд.

Вартовий повернувся до доктора Крауча.

— Як добре ви були знайомі з міс Пул, докторе?

— Вона вела справи багатьох моїх пацієнток.

— А ваша думка про неї?

— Вона була кваліфікованою та корисною. Заслуговувала на повагу.

— Чи мала вона ворогів, про яких вам було відомо?

— Звісно, ні. Вона була медичною сестрою. Вона була тут для того, щоб полегшувати біль і страждання.

— Але, певна річ, траплялися незадоволені пацієнтки чи їхні родичі. Хтось, хто був розгніваний на лікарню чи її працівників?

— Можливо. Але я не думаю, що хтось...

— Як щодо Рози Конноллі?

— Молодої жінки, яка знайшла тіло?

— Так. Чи мала вона якісь суперечки з сестрою Пул?

— Можливо. Дівчина свавільна. Сестра Пул скаржилася мені, що вона була надто вимогливою.

— Вона піклувалась про здоров’я своє сестри, — сказав Норріс.

— Але це не виправдовує неповагу, містере Маршалл, — зауважив доктор Крауч. — Стосовно будь-кого.

Претт подивився на Норріса.

— Ви захищаєте дівчину?

— Скидається на те, що вони з сестрою дуже близькі, і міс Конноллі має причини для незадоволення. Це все, що я маю на увазі.

— Незадоволення, достатнє для того, щоб застосувати насилля?

— Я цього не казав.

— Як саме сталося, що ви знайшли її цієї ночі? Вона була надворі, у подвір’ї, чи не так?

— Доктор Крауч попросив нас підійти до нього у родильну палату, щоб допомогти. Я йшов з помешкання, яке винаймаю.

— Де ця кімната?

— Це горище, сер, у кінці вулиці Брідж. На дальньому кінці лікарняних земель.

— Отже, щоб дістатись лікарні, ви мусили перетнути поле?

— Так. Цим шляхом я йшов цього вечора, пасовищем.

Я майже дійшов до лікарні, коли почув крики.

— Чиї? Міс Конноллі чи жертви?

— Жіночі. Це все, що я можу сказати. Я пішов на галас і побачив міс Конноллі на подвір'ї.

— Ви бачили те створіння, яке вона так детально описує? — Претт зазирнув у свої нотатки. — Монстр у плащі, як сама Смерть. Плащ майорів, наче крила велетенського птаха, — він відірвав погляд від паперу.

Норріс похитав головою.

— Я ніякого створіння не бачив. Я знайшов лише дівчину.

Претт повернувся до Венделла.

— А ви де були?

— Я був усередині, допомагав докторові Краучу. Теж почув крики і вирушив надвір з ліхтарем. Там я знайшов містера Маршалла та міс Конноллі, яка скривилася від страху.

— Скривилася?

— Вона була дуже налякана. Я впевнений, вона думала, що один із нас був убивцею.

— Ви помітили у ній щось незвичне, окрім того, що вона була наляканою?

— Вона була наляканою, — сказав Норріс.

— Її одяг, наприклад. Стан її сукні. Ви помітили, що вона вся розірвана?

— Вона щойно втекла від убивці, містере Претт, — сказав Норріс, — і мала повне право бути неохайною.

— Її спідниця була розірвана так, наче вона боролася з кимось. Чи не з одним із вас?

— Ні, — відповів Венделл.

— Чому б вам просто не спитати її, як це сталося? — запропонував Норріс.

— Я спитав.

— І що вона сказала?

— Заявила, що це сталося раніше ввечері. Коли чоловік її сестри спробував чіплятися до неї, — Претт з огидою похитав

головою. — Ці люди як тварини, розмножуються в орендованих кімнатах.

Норріс почув кепську нотку засудження у його голосі. Тварини. О, так! Він чув, як це слово використовували стосовно ірландців, цих аморальних звірів, які жили в розпусті, народжуючи потомство. Для Претга Роза була просто ще одною ірландкою, брудною іммігранткою, як тисячі інших, що переповняли орендовані