Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Мексиканська готика, Сільвія Морено-Гарсія 📚 - Українською

Читати книгу - "Мексиканська готика, Сільвія Морено-Гарсія"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Мексиканська готика" автора Сільвія Морено-Гарсія. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 22 23 24 ... 74
Перейти на сторінку:
ти знаєш про моє виховання?

— Каталіна молиться з розарієм, а поки не захворіла, ходила до церкви. Припускаю, вдома робила так само.

Насправді дядько Ноемі був священником, і від неї дійсно вимагалося ходити на службу в скромній чорній сукні, з покритою головою. Мала вона і розарій — як у всіх, — і золотий хрестик, який, однак, носила рідко, так само рідко вона замислювалась і про первородний гріх, якщо не враховувати днів, коли штудіювала катехізис перед своїм першим причастям.

— Отже, ти віриш, що наша доля визначена наперед? — спитала вона.

— Я бачив світ і помітив, що люди віддані одним і тим же порокам. Пройдись будь-яким багатоквартирним будинком і скрізь побачиш однакові обличчя, однакових людей. Бруд, що вони тягнуть скрізь за собою, не відмити ніяк. Люди поділяються на придатних і непридатних.

— Як на мене, це безглуздя, — відповіла Ноемі. — Від розмов про євгеніку мене нудить. Придатні й непридатні. Ми ж не про котів та собак говоримо.

— А чим люди відрізняються від котів і собак? Усі ми — живі істоти, що хочуть жити; всіма нами рухає інстинкт розмноження задля збереження роду. Хіба тобі не до вподоби людська натура? Хіба не на її вивчення покликано антропологію?

— Я не хочу говорити про це.

— А про що хочеш? — злегка іронічно спитав він. — Знаю, тобі не терпиться сказати це, тому кажи.

Ноемі планувала бути м’якшою, приємнішою, проте відкручуватися далі було нікуди. Він м’яко підвів її до цієї розмови, а тепер змушує говорити напряму.

— Про Каталіну.

— Що з нею?

Ноемі сперлася на стіл, поклала руки на його пошкрябану поверхню, і глянула йому в очі:

— Лікар, який приходив сьогодні, вважає, що їй потрібен психіатр.

— Так, зрештою він може їй знадобитися, — погодився Вірджил.

— Зрештою?

— Туберкульоз — це не жарти. З часом її доведеться покласти на лікування, але через хворобу в психіатричний заклад її можуть не прийняти. Тож так, зрештою нам доведеться шукати для неї психіатра. Але поки що їй добре і з Артуром.

— Добре? — пирхнула Ноемі. — Вона чує голоси. Каже, в стіні її кімнати живуть люди.

— Так, я в курсі.

— Але схоже, це тебе анітрохи не хвилює.

— Ти перебільшуєш.

Схрестивши руки, Вірджил відійшов від неї. Ноемі так розсердилась, що з її уст зірвався прокльон — іспанською. Вона відвернулась і провела рукою по млявих листочках і всохлій папороті. Він рвучко крутнувся і кинув в неї нищівний погляд:

— Раніше їй було гірше. Ти не бачила її ще три-чотири тижні тому: вона була бліда, як порцелянова лялька. Але зараз їй кращає.

— Ти не можеш знати напевне.

— Зате це знає Артур. Спитай у нього, — спокійно промовив він.

— Ваш лікар не дасть мені поставити і двох питань.

— А якщо вірити моїй дружині, міс Табоада, у вашого лікаря ще навіть борода не засіялась.

— Ви розмовляли?

— Я був у неї. Так і довідався про твого гостя.

Стосовно молодості лікаря він не помилився, однак Ноемі похитала головою:

— А до чого тут його вік?

— Я не збираюся слухати хлопчиська щойно з-за шкільної парти.

— В такому разі чому дозволив запросити його сюди?

Він оглянув її з ніг до голови:

— Я не дозволяв. Ти сама наполягла. Так само як зараз наполягаєш на продовженні цієї безглуздої розмови.

Він зібрався піти, та вона схопила його за руку й повернула до себе. Його очі були дуже сині, холодні, як лід, однак на них упав промінчик світла, і вони здалися їй золотими — на однісіньку секунду, доки він не повернув голову, зруйнувавши весь ефект.

— В такому разі я наполягаю, ні — вимагаю, щоб її перевезли у Мехіко, — промовила вона. Спроби дипломатії провалились, обоє це знали, тож можна більше не критися. — Перебування в цьому старому, моторошному будинку не йде їй на користь. Чи мені…?

— Ти моєї думки не зміниш, — перебив він, — врешті-решт, вона — моя дружина.

— І моя кузина.

Ноемі не відпускала його, та він обережно взяв її за руку, розімкнув пальці й відчепив від рукава. На секунду затримав руку у повітрі, щоби розглянути її долоні — довжину пальців, форму нігтів.

— Я знаю. А ще знаю, що тобі тут не подобається, тому якщо тобі не терпиться повернутися додому з цього «моторошного» будинку, тебе тут ніхто не тримає.

— Проганяєш мене?

— Ні. Але ти тут не наказуєш. Не забувай про це, — відказав він.

— Ти поводишся грубо.

— Не думаю.

— Я поїду негайно.

Весь цей час Вірджил говорив незворушно, що лише більше дратувало її. Бісила і зневажлива посмішка в нього на обличчі. Він поводився чемно, але водночас пихато.

— Можливо. Але я в цьому сумніваюся. Думаю, піти так просто — це не у твоїй натурі. Ти відчуваєш відповідальність перед родиною, виконуєш свій кровний обов’язок. І я це поважаю.

— Можливо, непоступливість — також частина моєї натури.

— Я тобі вірю. Прошу, Ноемі, не ображайся. Ти ще побачиш, що так буде краще.

— Я думала, ми досягли перемир’я, — сказала вона.

— Казати так означає визнати, що між нами була війна. Невже ти дійсно так вважаєш?

— Ні.

— Тоді все гаразд, — виснував він і вийшов з оранжереї.

Його відповіді страшенно її дратували. Тепер вона розуміла, чому батьку так не сподобалося листуватися з ним. Уявила собі його дратівливі листи, сповнені фраз, які значать все і водночас нічого.

Спересердя зіштовхнула горщика з верхньої полички. Гучно торохнувшись об підлогу, він розбився, засипавши все навколо землею. Ноемі одразу пошкодувала про свій вчинок: скільки горщиків не розбий, справі цим не зарадиш. Нахилилася подивитись, чи можна це якось виправити. Підняла кілька черепків, спробувала скласти докупи, але все дарма.

«Хай йому грець», — вилаялася про себе і ногою тихенько заштовхнула друзки під стіл.

Ясно, що він правий. Каталіна — його дружина, і він єдиний, хто може вирішувати за неї. Зрештою, мексиканки он навіть не мають права голосувати на виборах. То що ж їй тут говорити, що вдіяти? Певне, було б краще, якби батько втрутився, приїхавши сюди особисто. Чоловік викликає більше поваги. Втім, ні. Як вона сама сказала, непоступливість — частина її натури.

Що ж, значить, треба побути тут ще трохи. Якщо не вдається переконати Вірджила, може, на допомогу їй прийде бридкий патріарх родини Дойлів? А ще можна спробувати схилити на свій бік Френсіса.

1 ... 22 23 24 ... 74
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Мексиканська готика, Сільвія Морено-Гарсія», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Мексиканська готика, Сільвія Морено-Гарсія"