Читати книгу - "Зібрання творів у семи томах. Том 1. Вечори на хуторі біля Диканьки, Микола Васильович Гоголь"

— Годі, годі тобі дурниці верзти! Збирайся, веди швидше кобилу на продаж! сміх просто людям: приїхали на ярмарок, і хоч би тобі пасмо прядива продали…

— Як же, жінко, — підхопив Солопій, — та з нас-бо тепер сміятися будуть.

— Іди! іди! з тебе й так сміються!

— Ти ж бачиш, що я ще не вмивався, — провадив далі Черевик, позіхаючи й чухаючи спину та намагаючись, між іншим, виграти час для своїх лінощів.

— Ото не до речі забагнулося йому чепуритись! Коли це за тобою водилося? ось рушник, утри свою пику…

Тут схопила вона щось, зібгане в жмут, і з жахом кинула його від себе… Це був червоний обшлаг від свитки!

— Іди, роби своє діло, — повторила вона, набравшись духу, своєму чоловікові, бачивши, що в того переляк відібрав ноги, і зуби цокотіли.

— Буде продаж тепер! — бурчав він сам до себе, одв’язуючи кобилу й ведучи її на майдан. — Недарма, коли я збирався на цей проклятий ярмарок, на душі було так тяжко, начебто хто навалив на тебе здохлу корову, а воли аж двічі самі повертали додому. Та ще, як згадав я тепер, чи не в понеділок ми виїхали. Ну, от і лихо все!.. Невгамовний і чорт проклятий: носив би вже свитку без одного рукава; так де там, треба ж добрим людям не давати спокою. Був би я, наприклад, чортом, від чого борони Боже, чи став би я лазити вночі за проклятущими клаптями?

Тут філософствування нашого Черевика перебив грубий і різкий голос. Перед ним стояв високий циган:

— Що продаєш, чоловіче добрий?

Продавець помовчав, поглянув на нього від ніг до голови і сказав байдужісінько, не спиняючись і не випускаючи з рук вуздечки:

— Сам бачиш, що продаю!

— Ремінці? — спитав циган, поглядаючи на вуздечку, що була в його руках.

— Еге ж, ремінці, коли вже кобила схожа на ремінці.

— Одначе ж, чорт побери, земляче, ти, видно, її соломою годував!

— Соломою?

Тут Черевик хотів був потягти за вуздечку, щоб провести свою кобилу і викрити брехню безсоромного ганьбителя, та рука його з незвичайною легкістю вдарилася в підборіддя. Глянув — у ній перерізана вуздечка, а до вуздечки прив’язаний — ой, жах! волосся його здійнялось догори! — шматок червоного рукава!.. Плюнувши, хрестячись і махаючи руками, побіг він від несподіваного подарунка і, швидше за молодого парубка, зник серед натовпу.

XI

За моє ж жито, та мене й побито.

— Лови! лови його! — кричало кілька хлопців у тісному кінці вулиці, і Черевик почув, що його схопив хтось дужими руками.

— Зв’язати його! це той самий, що вкрав у доброго чоловіка кобилу!

— Господь з вами! за що ви мене в’яжете?

— Він ще й питає! а за що ти вкрав кобилу в приїжджого мужика, Черевика?

— З глузду з’їхали ви, хлопці! Де ж це бачено, щоб чоловік сам у себе крав що-небудь?

— Старі вигадки! старі вигадки! чого ж ти біг скільки духу, наче сам сатана за тобою гнався?

— Мимоволі побіжиш, коли сатанинська одежа!..

— Е, голубе! дури інших цим; буде ще тобі від засідателя, щоб не лякав чортовинням людей!

— Лови, лови його! — почувся крик з другого кінця вулиці. — Ось де він, ось утікач!

І перед очима нашого Черевика з’явився кум в найжалюгіднішому стані, із зав’язаними назад руками, що його вели кілька хлопців.

— Чудеса завелись! — говорив один із них. — Послухали б ви, що розказує цей шахрай, якому досить тільки глянути в обличчя, щоб побачити злодія; як стали питати: чого біг він, як навіжений, — поліз, каже, до кишені понюхати табаки та, замість тавлинки[47], витяг шматок чортової свитки, з якої спалахнув червоний вогонь, а він давай боже ноги!

— Еге-ге-ге! та це одного гнізда обидві пташки! зв’язати їх обох вкупі!

XII