Читати книгу - "Улісс"

О Міллі Блум, голубко мила.

Моє ти серце бідне вщент розбила.

Ти без гроша любіш мені стокрот,

Ніж Кейті Кег, віслюк її й город[68].

Бідолашний старий професор Гудвіл. Старість не радість. Одначе він був чемний стариган. Як він, бувало, по-старосвітському вклонявся Моллі, коли вона йшла зі сцени. А люстерко в циліндрі{134}. Того вечора, коли Міллі принесла його у вітальню. Подивіться-но, що я знайшла в циліндрі професора Гудвіла! Усі ми сміялися. Жіноча стать себе ще з пелюшок виказує. Вона була зухвале дівчисько.

Він наколов нирку виделкою і перекинув, потому поставив на тацю чайник. Коли він підняв тацю, пожолоблене дно бамкнуло, випроставшися. Чи все є? Хліб з маслом — чотири, цукор, ложка, вершки. Так. Він поніс тацю нагору, зачепивши великим пальцем ручку чайника.

Штовхнувши двері коліном, він заніс її й поставив на стільці біля ліжка.

— Як ти довго, сказала вона.

Спершися ліктем на подушку, вона підвелася так рвучко, що задеренчали пружини. Він спокійно подивився на її розкішні форми й між великі м’які груди, які випиналися з-під сорочки, наче вим’я кози. Дух її теплого тіла змішався з пахощами чаю, що вона наливала собі в чашку.

Клапоть розірваного конверта визирав з-під зім’ятої подушки. Вже виходячи, він спинився, щоб поправити покривало.

— Від кого лист? — спитав він.

Чітка рука. Меріон.

— Від Бойлана, — мовила вона. — Він прислав програму.

— Що ти співаєш?

— La сі darem[69] з Дж. С. Дойлом{135}, — сказала вона, — і «Давню любу пісню кохання»{136}.

Її повні губи, сьорбаючи, всміхалися. Від того І ладану на другий день лишається затхлий дух. Наче від застояної води з-під квітів.

— Може, трохи відчинити вікно?

Вона склала вдвоє скибочку хліба, укинула її в рот і спитала:

— Коли похорон?

— Здається об одинадцятій, — відповів він. — Я не бачив газети.

Зауваживши, що вона вказує пальцем, він узяв її брудні труси, які лежали на ліжку. Ні? Потому скручену сіру підв’язку, зав’язану на панчосі: пом’ята, лискуча п’ятка.

— Ні: оту книжку.

Друга панчоха. Нижня спідниця.

— Мабуть, упала, — сказала вона.

Він понишпорив тут і там. Voglio е non vorrei[70]. Чи вона правильно вимовляє: voglio? На ліжку нема. Мабуть, ізсунулася додолу. Він нахилився й підняв покривало. Книжка упала і сперлася розгорнена на бокастий нічний горщик жовтогарячого кольору.

— Покажи-но, — мовила вона. Я там зробила позначку. Хотіла спитати тебе одне слово.

Вона ковтнула чаю з філіжанки, тримаючи її за неручку, і, швиденько витерши кінчики пальців об ковдру, почала водити по рядках шпилькою, поки зрештою знайшла те слово.

— Мете кого? — спитав він.

— Ось, — сказала вона. — Що це означає?

Він низько нахилився й прочитав біля полірованого нігтя великого пальця.

— Метемпсихоз?

— Так. Хто він такий?

— Метемпсихоз, — повторив він, насупившись. — Це грецьке слово: з грецької. Воно означає переселення душ.

— Туди к бісу! — мовила вона. — Поясни по-людськи.

Він усміхнувся, подивившися скоса на її глузливе око. Ті ж самі юні очі. Першого вечора після шарад. Долфінс Барн. Він перегорнув зашмульгані сторінки. «Рубі — гордощі рингу». Привіт. Ілюстрація. Лютий італієць з пугою. Напевне Рубі — гордощі долі голий. Хтось йому сердешному позичив простирадло. «Потвора Маффеї стримався й, вилаявшися, пошпурив од себе свою жертву». Жорстокість за цим усім. Задурманені тварини. Трапеція у Генглера. Не витримав, одвів погляд. А публіка дивиться, вилупивши очі. Порви собі жили, а ми животи порвемо зо сміху. Цілими родинами. Викручують їм суглоби змалечку, от і виходить метемпсихоз. Що ми живемо по смерті. Наші душі. Коли людина помре, її душа. Дігнемова душа…

— Ти її дочитала? — спитав він.

— Так, — сказала вона. — В ній немає нічого непристойного. Невже вона увесь час кохала того першого?

— Я її ніколи не читав. Принести іншу?

— Так. Дістань ще одну Поля де Кока{137}. Гарне у нього ймення.

Вона налила собі ще чаю у філіжанку, стежачи збоку, як він ллється.

Треба продовжити ту книжку з бібліотеки на Кепел-стрит, а то вони напишуть Корні, моєму поручителеві. Перевтілення: ось воно як називається.

— Дехто вірить, — сказав він, — що ми житимемо в іншому тілі по смерті того, в якому ми жили досі. Вони називають це перевтіленням. Що всі ми жили колись на землі тисячі років тому або на якійсь іншій планеті. Вони кажуть, що ми це забули. Дехто каже, що пам’ятає своє минуле існування.

Вершки повільно закручувалися в чаї густими спіралями. Краще нагадати їй слово: метемпсихоз. Приклад був би кращий. Приклад?

Над ліжком «Купіль німфи». Доданий до великоднього числа «Фото біте»: справжній шедевр кольорової фотографії. Спочатку чай, а молоко потім. Трохи схожа на неї, коли волосся розпущене: тонша статура. Три з половиною шилінги я дав за рамку. Вона сказала, що над ліжком пасуватиме. Голі німфи; Греція; і, наприклад, усі люди, що жили тоді.

Він погортав сторінки.

— Метемпсихозом, — сказав він, — назвали це давні греки. Вони вірили, що можна перетворитися, скажімо, у тварину або в дерево. Так звані німфи, наприклад.

Її ложка перестала розмішувати цукор. Вона втупилася перед себе і принюхалася, роздуваючи ніздрі.

— Смердить паленим, — мовила вона. — Ти нічого на вогні не залишив?

— Нирка! — нараз скрикнув він.

Він устромив прожогом книжку у внутрішню кишеню і, вдарившися носком об поламаний комод, помчав туди, звідки йшов сморід, цибаючи сходами, наче потривожений бусол. Їдкий дим бухав сердитим струменем із одного боку пательні. Штрикнувши виделкою під нирку, він одідрав її і перекинув на другий бік. Трохи пригоріла. Він викинув її з пательні на тарілку й злив на неї рештки рудої підливи.

Тепер чашку чаю. Він сів, одкраяв