Читати книгу - "Брама Абаддона, Джеймс С. А. Корі"

якої вони народилися. Проте Ноно мала рацію. Якщо

затриматися довше, то в Намі почнуть формуватися видовжені

й тонкі кістки. Наслідок тутешнього існування. Анна назавжди

прирече її на життя за межа ми її рідного світу.

— Ми завжди сприймали Європу як щось тимчасове, —

промовила Анна. — Ми тут були на місці. Я говорю російською, тутешня парафія нечисленна й вразлива…

Ноно відвернулася від плити і сіла поруч із дружиною, взяла її

за руку на столі. Стільниця зі штучної деревини вперше здалася

Анні дешевою. Навіть дешевкою. З приголомшливою ясністю

вона раптом уявила майбутнє, в якому Намі не знатиме

реальних дерев. Їй немовби хтось дав під дих.

— Я не злюся на тебе за те, що ми сюди прилетіли, — правила

далі Ноно. — Така була в нас мрія. Бувати в місцях, схожих на це.

Однак ти попросила переведення сюди на третьому місяці

вагітності.

— У мене ж практично не було шансів пройти, — немовби

захищаючись, відповіла Анна.

Ноно кивнула.

— Але ж тебе обрали. Тепер от ось це діло для ООН. Політ до

Кільця в складі групи радників генсека. А нашій дитинці ще

немає двох рочків.

— Саме на цю посаду подавалося людей двісті.

— Та обрали тебе. Хочуть, щоби летіла саме ти.

— Ну, які в мене були шанси… — почала було Анна.

— Вони завжди обирають саме тебе, — перервала її Ноно. — Бо

ти особлива. Це всім очевидно. Мені очевидно. Я одразу це

зрозуміла в першу ж нашу зустріч. Ти виголошувала свою

промову на конференції в Уґанді. Нервувалася, впустила свої

записи. Зате в аудиторії можна було почути, як падає булавка.

Ти аж світилася.

— Я викрала тебе з рідної країни, — промовила Анна. Вона

завжди це повторювала, коли Ноно згадувала про їхнє

знайомство. — Уґандійській церкві не вистачає такої молодої

священниці.

— Це я тебе викрала, — як і завжди виправила її Ноно. Тільки

цього разу дуже формально. Немовби це якась дратівлива

обрядова фраза, що її кортіло якомога швидше спекатися. — Ти

завжди це повторюєш. «Було багато інших кандидатур. Хто ж

знав, що виберуть саме мене».

— Твоя правда.

— Це твоя відмовка. Тобі завжди було простіше просити

пробачення, аніж дозволу.

— Я нікуди не полечу, — Анна затулила руками очі, намагаючись стримати загрозливі сльози. Вдарилася ліктем об

миску з салатом, мало не розбила її. — Я ще не дала згоди.

Скажу, сталася помилка.

— Аннушко, — Ноно стисла її за руку, — ти полетиш. Але

я забираю Намі назад у Москву. Там вона зможе познайомитись

з дідусем і бабусею. Там вона зможе рости за нормальної сили

тяжіння.

Анні немовби хто встромив розпечений до біла спис страху

у живіт.

— Ти мене покидаєш?

В усмішці Ноно змішалися роздратування й любов.

— Ні. Це ти нас покидаєш. На якийсь час. А ми тебе

чекатимемо в Москві. Твоя сім’я. Я підберу нам щось хороше для

житла. І ми з Намі перетворимо це на наш спільний дім. Місце, де ми всі зможемо жити щасливо. Проте з тобою ми не

полетимо.

— Чому? — не придумала нічого розумнішого спитати Анна.

Ноно підвелася й дістала з серванта дві тарілки, наклала

вечерю й поставила на стіл. Насипаючи собі вальдорфського

салату, від повіла:

— Мене дуже лякає ця річ. Вона з Венери. Я боюся того, що це

все означає для того, що нам не байдуже. Для людства, для Бога, нашого місця в Його всесвіті. Боюся того, на що воно

спроможне, і звичайно ж, найбільше боюся, яке це все матиме

значення.

— Я теж, — кивнула Анна. І це була правда. Насправді, це була

одна з причин, чому вона напросилася в склад експедиції, коли

дізналася про її формування. Той самий страх, про який

говорила Ноно. Анна хотіла зазирнути страху в очі. Дати Богу

нагоду