Читати книгу - "1795, Ніклас Натт-о-Даг"

Натомість Кройтц поводиться обережно. Йому, звісно, теж знадобилося сьорбнути для відваги, але ж не так, щоби світ поплив чи схибив кулак. Це справа важка, як бігти під шпіцрутенами, коли навіть у найвитриваліших підкошуються ноги. До того ж, Кройтц переймається через тих двох халамидників, яких він залишив коло дверей, почастувавши кожного лише глеком подвійного темного пива, щоби пригасити їхню нетерплячку. Зала із шинквасом клекотить, у всіх від диму сльозяться очі. Час летить, і настає пора перейти до справи. Кройтц повертається на своє місце біля Ґрю і товариськи кладе тому руку на плечі.

— Франсе, я прийшов сюди не тільки для того, щоби згадувати минуле. Я дещо дізнався. Мікель Кардель не лише нам наступив на мозолі.

Кройтц нахиляється ближче і притишує голос.

— До того ж, я знаю, де його стійло. Тож чи не заглянути нам на вулицю Еверскерарґренд і звести порахунки ще цієї ночі? Що на це скажеш, Франсе?

Ґрю не потрібно просити двічі, він як ніколи впевнений у своїй бойовій майстерності, хоча сам ледве на ногах тримається. Кройтц киває своєму супроводу, і, виходячи, швидко його інспектує. Не занадто п’яні, саме враз. Двоє міцних парубків-матросів зі сходу, яких Кройтц знайшов коло верфі на Стадсґордені, радо погодилися на будь-яку пропозицію заробітку і з байдужою холоднокровністю проміняли любощі за вбиральнею на вбивство із засідки. Кожен має по невеличкому ножу, що на вигляд якраз такі, як треба: зашургані, із тьмяною від гостріння сталлю.

Отож, рушають. Кройтц довіряє неоковирного Ґрю матросам, що звичними рухами підхоплюють його попід боки. Франса аніскілечки не турбує те, що йому відповідають якоюсь незрозумілою мовою. Попереду йде Кройтц, ведучи все товариство через Слюссен до Міста-між-мостами.

На вулиці Еверскерарґренд войовниче виття Ґрю починати заважати справі, та наказів Кройтца він не чує. Похід уже затягнувся, годинна стрілка на дзвіниці Німецької церкви вже ближче до світанку, ніж до півночі. Навіть східноєвропейці починають втрачати терпець, закочувати очі та лаятися. Брама легко піддається натиску, матроси волочать п’яне тіло сходами вверх, а Кройтц за­в’я­зує довкола підборіддя хустинку. Ґрю недоладно пере­бирає ногами, зісковзуючи зі сходинок і гримаючи чоботами. Вже біля вхідних дверей загін перегруповується, хоча в такій тісноті це непросто: Кройтц хапає Ґрю, найманці виймають ножі й готуються діяти за коман­дою. Кройтц натужно розвертає товариша, підтримуючи тіло лівою рукою під пахвою і прикриваючи його рота долонею, витягає ножа і довго вибирає потрібне місце на спині Франса. Далі всією вагою налягає на вістря, встромляє лезо якомога глибше і відчуває, як сорочкою і штанами Ґрю стікає донизу тепло, по вінця заливаючи чоботи. Кройтц ступає обережно, щоби чого доброго не послизну­тися на сходах.

— Пробач, Франсе, але мусиш залишитися тут задля правдоподібності. Не сприймай це надто особисто і зай­вий раз не ускладнюй нам завдання.

Як не дивно, але Франс Ґрю вмирає так само мляво і жалюгідно, як і поводився за життя: лише здивовано стогне і кілька разів схлипує, усвідомивши безвихідь становища. Коли лезо Кройтца знаходить між ребрами серце, Ґрю заточується, блідне й відлітає до праотців.

Кройтц киває, і росіяни вибивають двері, наче вони із соломи.

Перший матрос перечіпається через скриню, якою були підперті двері, і щойно його голова торкається дощаної підлоги, як її притискає чийсь важкий підбор. Другому у фізіономію летить барило, вибиває з руки ножа, і парубок сторчма гепається на сходи. Знизу лунає сипкий бас:

— Тікайте, бовдури!

Кардель женеться за нападниками, щоби не дати їм наново перегрупуватися. Зауважує постать, що зачаїлася на сходах, але не встигає захиститися, і здорову руку пронизує гострий біль, який миттєво зникає, змитий теплом, що заливає рукав. Кардель обертається і поцілює лівою рукою в напрямку небезпеки. Кукса спалахує вогнем, коли дерев’янка натикається на щось тверде й німе, яке тихо скавчить. Передовий загін прослизає повз пальта і кидає­ться сходами навтьоки, белькочучи щось про маму і залишаючи позаду себе сліди крові і потрощених зубів. Метушня рятує чоловіка, що сидів у засідці, і всі вони дають драпака. На сходах лунко ляскають підошви.

Карделеві здається, що на майданчику поміж східцями вже нікого немає, аж поки він не перечіпається через мертве тіло.

20.

Кардель неспокійно смикається у тонкому серпанку сну і розплющує одне око, щойно Вінґе виходить за двері своєї кімнати. Пальт сидить на підлозі, спершись спиною на кам’яну колону, навколо якої закручені сходи. Із маленького віконця між поверхами, розташованого трохи вище, просочується ранкове світло.

— Доброго ранку.

— Жане-Мішелю, як же ти мене налякав!

— Мав гостей уночі, приходили битися. Втікали швидко і, на жаль, не встигли розповісти, із якого приводу. Не отримавши жодних пояснень, я вирішив пересвідчитися, що й тут не повториться щось подібне.

— Ти просидів тут усю ніч?

Кардель потягується, мотає головою.

— Лише кілька годин. Правду кажучи, я мав намір піти до того, як ти мене побачиш. У цьому будинку так порожньо, що сюди навіть щури не потикаються. Відколи я при­йшов, тут було тихо, як у могилі, нічого охороняти. Ну й, напевне, задрімав десь під ранок.

Синій рукав Карделевої куртки темніший, ніж зви­чайно, а з-під манжета вибивається червоний манжет сорочки.

— Ти кровиш.

Кардель ховає руку.

— Дріб’язкова подряпина. Нападник поцілив у м’яке, нема чого перейматися.

Пальт швидко підводиться на ноги.

— І хто ж це був?

— Останнім часом я розбурхав не одне осине гніздо, тож рано чи пізно хтось та й вжалить.

— То що трапилося?

— Я саме повернувся додому, було вже за північ. Не встиг навіть передихнути, як почув знадвору лемент, а потім гуркіт на сходах. Як для замовного нападу, їм варто би бути обережнішими, але вони, схоже, були впевнені, що я сплю і ні про що гадки не маю. За якийсь час двері вибили і до кімнати ввійшли двоє парубків. На той момент це вже не було несподіванкою. Як тобі відомо, я колись підробляв викидайлом, тож і викинув їх як годиться. Вони залишили під дверима труп, але я не мав до цього стосунку. Я раніше знав того чоловіка та, на своє нещастя, мав із ним справу навесні. Давній бойовий товариш, але було би великим перебільшенням назвати наші стосунки дружніми.

— А що з тілом?

— Переніс його ближче до вулиці і посадив на розі. Розбудив жінку в хатині на подвір’ї, попросив, аби поприбирала. Вона переді мною в боргу і вміє мовчати.

— Навіщо їм було вбивати одного зі своїх?

— Біс їх знає. Від хлопа страшенно тхнуло, наче в жилах бренвін, а не кров. Якщо його кумпани теж випивали, то не виключено, що вони пересварилися, або ж зарізали чоловіка випадково.

— Ти справді у це віриш?

Кардель хитає головою.

— Якби вірив, то спав би у зручнішому ліжку.

Вінґе виходить, зачиняє двері на замок і кладе ключ до кишені.

— Гаразд, піду до Блума, розпитаю, чи багато вбивств сталося у цю ніч. У будь-якому разі