Читати книгу - "Львів. Смаколики. Різдво"

Спершу роздивилась довкола: а раптом власник кулона десь поблизу? Проте чудово розуміла, що надія зустріти його тут, у шаленому львівському хаосі, цілком марна.

Присівши, зняла пальчатки й обережно взяла до рук. Зрозуміла відразу: кулон старовинний. І не лише тому, що різьблення потемніле від часу: долало непояснимо переконливе відчуття, що ця річ незвичайна. На спині птаха помітила напис польською. Букви дрібненькі, але прочитати їх вдалося: «Potrzebuję cię»[9].

— Ти потрібен мені… — мимоволі проказала вголос, зачаровано розглядаючи знахідку.

— Я дійсно вам потрібен? — тієї ж миті почула поряд чоловічий голос, що висмикнув її з дивної задуми. У ній була полинула десь далеко-далеко: уявлялось, кому могла належати ця химерна птаха. Очевидно, що вельми цікавій особистості, бо власником старовинного кулона у формі Фенікса, що є символом відродження, та ще й з таким пронизливим написом, міг бути лише хтось цікавий і неординарний. У думках поставав чоловік. Не жінка. Звідки такі помисли, не тямила, але вони були упевненими. Щось таке у грудях ворухнулось — начеб той птах, змахнувши крильми, війнув чимось таємничим їй у груди. Мовби подмух той торкнувся найпотаємніших струн її душі. Зачепив їх. І вони озвались у відповідь, ожили.

Поволі, аби не розгубити нових, незвичних вражень і відчуттів, що несподівано наповнили її, підвелась. Так само неспішно обернула голову, аби побачити власника голосу. Приємного голосу.

Поряд стояв поважний привабливий чоловік років під п’ятдесят у довгому чорному пальті й капелюсі, з-під якого виднілись пасма темного волосся. Її погляд одразу ж зачепився за його лице: воно випромінювало щиру радість, світилось непідробною відвертістю; очі блищали вогником справжності.

— То я дійсно вам потрібен? — повторив запитання, широко всміхнувшись.

Мимоволі всміхнулась у відповідь. Ситуація виглядала незвичайною і водночас дещо дивною.

— Хтозна? Чи ж я знаю? — мовила, всміхаючись: чомусь не могла прибрати з лиця усмішки — природної й позасвідомої поряд із ним.

— А ви можете собі уявити? Я тепер ішов і раптом зрозумів, що загубив свого «Фенікса»! Без надії вирішив повернутися своїм маршрутом, а тут — ви! Ви його знайшли! Нізащо би не відшукав його у цьому хаосі, якби не ви!

— Ця річ — ваша? — сторопіло видихнула. Всередині аж щось здригнулось… Так, у Львові трапляються всілякі химерності, вона вже звикла до того, але щоб аж так усе склалося? Це просто містика якась!

— Так! Уявляєте? Чудернацько! Правда ж? — усміхався чоловік. — Тепер я — ваш боржник! З мене — кава!

Вона тримала на долоні птаха з розгорнутими крильми й ніяк не могла оговтатись.

— Тут неподалік «Вірменка», люблю її, — нарешті озвалась, віддаючи кулон. — Ходімо, таки вип’ємо кави, щось мені не по собі від усього цього. Та й змерзла вельми. Добре було б зігрітися.

— Я теж змерз. І теж люблю вашу «Вірменку»! Ходімо! — зрадів.

— Ви не львів’янин?

— Наші Чернівці чимось нагадують Львів. Але Львів — інакший! Тут атмосфера якась особлива… Мені шалено подобається!

— Це правда!

Тим часом повернули на Вірменську, швидко крокуючи до старенької кав’ярні на розі. Вона любила випити їхньої кави по-східному. Нині тішилася, що кавуватиме у приємному товаристві.

— Ваше обличчя видається мені знайомим! Ми часом ніде не перетинались раніше? — спитав чоловік, коли вмостились за столиком біля вікна, поставивши перед собою філіжанки з кавою. Поряд на підвіконні красувався розкішний букет бордових хризантем у широкій скляній вазі. Ці осінні квіти взимку — теж щось химерне, неповторне… Обожнювала хризантеми, саме бордові. По тому виявиться, що й він їх дуже любить. А згодом натраплять на безліч усіляких випадковостей (чи то невипадковостей? Бо ж усе в житті трапляється невипадково…). Гіркуватий, терпкуватий запах квітів розходився повітрям, змішуючись із ароматом кави, утворюючи приємну суміш пахощів.

— Не пригадую. Але, знаєте, все можливо. То ж є Львів! Тут можна перетинатись безліч разів, не здогадуючись про те. Мені здається, лише в цьому місті можливі всілякі невипадкові зустрічі. Узагалі все, що завгодно, може трапитись. А ви тут у справах?

— Так, відвідував гарнезну виставку львівського колеги.

— Виставку картин?

— Саме так! — відсьорбнув із філіжанки й задоволено відкинувся на спинку стільця. — Яка ж добра ця ваша кава!

Посміхнулась — і собі з насолодою відпила ковток.

— Лише раз була на виставці картин… То ви — художник?

— Саме так!

— Як цікаво! Ще не мала знайомства з художником… — видихнула, знову не втримавши захвату. В уяві одразу постала картинка його творчої майстерні, де хаотично розставлено безліч тюбиків з фарбами, купа олівців, пензликів і пензлів; замальовок, полотен; та головне — мольберт із незавершеним полотном у центрі, поряд з яким, закотивши рукави, величаво стоїть оцей чоловік із пензлем у руці. Цей незвичайний чоловік, власник таємничого кулона у формі Фенікса. Він захоплював її дедалі більше. Своєю неординарністю полонив. Чарував. Породжував цілу бурю емоцій. Таких свіжих, таких нових для неї. Відчувала, що їхнє знайомство може перерости у добрі приятельські стосунки. Хоч десь із підсвідомості продиралось передчуття: він подобається їй інакше, ніж може подобатись добрий приятель…

— Маєте вирáзні риси обличчя. Ви дуже чарівна! Я хотів би відтворити вас на полотні. — Його очі ретельно вивчали її лице, мовби обмацуючи кожний сантиметр, ніби пальцями старанно водячи по контурах, кожній заглибині й горбинці. Знову відпив з філіжанки й нахилився до неї через столик, аби ближче роздивитись. — Усе добре? Вас не шокує моє нахабство? — всміхнувся.

Не відчувала жодного нахабства. Може, тому, що й сама не могла відвести захоплено-жадібного погляду від нього, його лиця, очей. А особливо — рук. Мала слабкість до гарних чоловічих рук. Його руки… Такі красиві, наче в музиканта! Довгі чуттєві пальці з рівно підточеними нігтями, мовби вирізьблені долоні й зап’ястки, що виглядали з рукавів вільного светра; широкі плечі. Узагалі був вельми вродливим чоловіком, який до того ж знав, що є красенем. В уяві малювалось, як ці руки тримають пензля і вправно наносять фарбу на полотно…

Довго ще сиділи у «Вірменці», випили не одну філіжанку кави й поласували всілякими смаколиками, котрих накупував цілу тарілку. Багато розповідали й дізнавались одне про одного. Зрештою обмінялись номерами мобільних.

— Телефонуйте мені, обіцяєте? — сказав на прощання.

— Звісно. Ви — теж!

Була впевнена, що забуде про неї, щойно його потяг перетне межу Львова. А наступного дня усе місто засипало снігом, і продовжувало невпинно сипати. На вулицю було не вийти. Однак необхідність така існувала. Саме