Читати книгу - "Львів. Смаколики. Різдво"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Доброго раночку! — почула у слухавці піднесений, радісний голос.
— Доброго і вам!
— Радий вас чути!
— А я яка рада чути вас! — не зуміла стримати щирої радості від того, що подзвонив, що чує його голос. — Скажу відверто: не сподівалась від вас дзвінка, ще й так швидко. Дякую вам, потішили!
Розмова точилася шалено емоційно і піднесено. З запалом цитував їй Іздрика:
коли повертається світ спиною
і знов поміж нами відстань і стіни
говори зі мною
говори зі мною
хай навіть слова ці нічого не змінять…
Сказав, що любить цього поета за правдивість і сміливість. Ділився враженнями від його віршів і планами своєї майбутньої поїздки до Кракова. Польські приятелі допомагали організовувати виставку його картин наприкінці січня. Спитав, чи мусить вона десь іти в таку страшну хуртовину, ліпше б лишилась удома (так, дивився в Інтернеті, що Львів засипає снігом, — це так здивувало її та водночас потішило: він думав про неї, хвилювався… як же це приємно!); згадував їхнє кавування у «Вірменці». Їхню зустріч. Мав від неї безмір гарних вражень.
У грудях затремтіло: мовби метелики, що дрімали десь у закапелках душі, прокинулись і заворушили крильцями, ніжно пестячи її тонку оболонку. А за спиною виросли крила — наче крила того Фенікса, що, відродившись, мав знову злетіти у своє піднебесся. Відчувала, що оживає…
— Коли побачив вас уперше, чимось ви мене зачепили, торкнули душу. Можливо, щирим виразом обличчя. Може, чарівністю, що так вабила погляд?! Я просто мусив з вами познайомитись! До вас підходив, аби просто заговорити, й аж тоді помітив, що ви знайшли мого «Фенікса»! Уявляєте, як же буває?! — відверто ділився з нею, коли приїхав до Львова вдруге й вони сиділи у «Вірменці» за столиком коло вікна. Пили каву по-східному. Трохи мовчали. Трохи розмовляли. За вікном сніжило…
Відчувала: він стає потрібен їй. До нестерпності… Захоплення досконалим, неординарним чоловіком (хіба можливо ним не захоплюватись?!) стрімко переростало у закоханість. Воліла бачити його частіше. Ну чому, чому вони — у різних містах?!!
Минуло трохи менше місяця від їхньої першої зустрічі. Бачилися нечасто. На жаль. Хоча чому — на жаль? Ні про що в житті шкодувати не варто. Він учив її ні за чим не жалкувати, дивитись на світ відверто й без остраху. Вихоплювати вирáзні миті. Тішитись і радіти. Бо ось воно — життя! Прекрасне, виняткове! І вони у ньому — теж прекрасні й виняткові! Чому ні? Світ довкола такий, яким його бачимо і відчуваємо. Сприймаємо крізь власну внутрішню призму, тому перш за все мусить бути позитив. «Гарний настрій — у нас усередині! Його потрібно лише звільнити…» — він був переконливим.
Нечасті побачення вибухали концентрованими згустками емоцій і почуттів, що накопичувались у розлуці. Різні міста, світи, долі й узагалі все, геть усе — різне! Яка ж іронія… Та годі! Що ж вона знову засумувала? Ні про що не можна жалкувати і в жодному разі — сумувати! Але ж як їй млоїло та скімлило в грудях довгими зимовими-весняними-літніми-осінніми і — знову зимовими — вечорами на самоті! Здавалось, ті метелики, котрі ожили в душі на початку знайомства й спершу поволі, сонно ворушили крильцями, ніжно пестячи її усередині, — нині мов ошаленіли. Вони нестримно билися тими крильцями, ніби хотіли вирватись назовні. Вирватися за межі єства. Так рвалась її душа до Нього… У його — інше — місто, де він жив, проте де й сам бував нечасто через постійні поїздки та подорожі.
Життя мав хаотичне і насичене, вельми активне, вщент завантажене різними справами, клопотами, зустрічами та, звісно, головним у його житті — творчістю. Коли долало натхнення — лишав геть усе, відходив від світу та з запалом поринав в óбрази й фантазії. Тим жив. Міг не виходити з майстерні по кілька днів, бувало й тижнів, часто забуваючи поїсти. Лише курив і пив каву. Себто багато курив і пив багато кави; в запасі був іще коньяк. І — запоєм творив! Усі знали, що в такі періоди його не можна чіпати, висмикувати зі стану натхнення. Потім його «відпускало» й він знову виходив «між люди». Наставав інший період життя: звичних клопотів, зустрічей з колегами-художниками, відвідування виставок, поїздок за кордон. Власне, таким він був: шалено творчим і весь час у русі.
— Життя — непередбачуване! І тим — класне! — любив казати.
Вона лише мала мрію, що вони таки будуть разом. Колись. Коли? А головне — як? Розуміла: це — із рубрики «очевидне-неймовірне». Розумом тямила, що цього не станеться, проте мрії не полишала. Мати її в душі — це ж так добре… Її ніхто й ніщо не може відібрати. Жодні обставини.
Третя зустріч мала бути короткою: мав лише кілька вільних годин, які викроїв, аби побачитись із нею. Неспішно випили кави у своїй — такій уже рідній! — «Вірменці». Ніяк не хотіли розлучатись. Про те ніхто не казав уголос, та обоє до щему відчували цю потребу. Він мусив добиратися на вокзал, навіть квитка мав на останній вечірній потяг до Чернівців, але випадково (чи, може, не випадково? Бо ж… саме так!) зрозумів, що запізнюється і вже нікуди не встигне.
Отож із неприхованою радістю викинув квитка у смітник, і вони рушили блукати маловідомими вуличками, зазираючи в маленькі кав’ярні, котрі ховались у їхніх глибинах і про які мало хто знав. Бо зазвичай у Львові п’ють каву десь у центрі, довкола Ратуші, чи ж у найближчих, прилеглих до неї вулицях. Їм же заманулось піти абикуди — куди нестимуть ноги.
Що то був за шалено приємний вечір! Львівські кав’ярні — такі маленькі, затишні й різні — зустрічали їх теплом і приємним запахом свіжої випічки. Розгортали перед ними обійми, й у кожній вони почувались інакше. Безмірно насолоджувались кавою — вирішили спробувати всілякої. А до неї — різних смаколиків! Він годував її, вона — його. Це було так… пронизливо інтимно та чуттєво… Шалено хотіла доторкнутись до його красивих рук. Нестерпно жадала притулитись до нього, його грудей, відчути його тепло того холодного лютневого, добряче припорошеного снігом, вечора… Щось їй підказувало, що й він хоче цього так само, як і вона. У його погляді, рухах, у всьому ньому відчувала приховану й тамовану шалену пристрасть і бажання. Однак був, як завше, стримано-шляхетним. Не міг собі дозволити такої розкоші, як доторку до неї. Чи то вважав, що вона сприйме те за неповагу
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Львів. Смаколики. Різдво», після закриття браузера.