Читати книгу - "ЛиховІсна Цидулка, Роман Олійник (Argonayt)"

В Опільсько непередбачені обставини затримали нас аж на цілий тиждень. Так довго зайняли всі формальності, пов’язані з полоненими розбійниками, яких ми передали місцевій владі. Бургомістр містечка не наважився сам вирішувати долю харцизяк, а тому послав за суддею в повітовий Варяж. Цісарський чиновник не надто квапився до нас, а коли нарешті приїхав через три дні, то ще стільки ж само часу, без особливого поспіху, вивчав справу та проводив слідчі дії. Спершу допитували мене, мсьє Тетрафесеса і чумаків, потім ув’язнених бандитів, і знову нас.

Звісно між тим що ми розповідали судді і тим що відбулося в дійсності цього вечора були деякі розбіжності. Ніхто з нас і словом не згадав про те ким насправді являлася пані Мазур та якими лихими справами вона займалася. Мсьє Тетрафесес взяв з мене обіцянку зберегти в таємниці все що сталося в хатинці мірошниці. Причини такого прохання він ніяк не пояснював, а я не став нічого розпитувати, а просто присягнувся другові, що триматиму все побачене і почуте тоді в суворому секреті. Все таки, як не крути, а Анрі врятував мені життя і я мав хоч якось віддячити йому за це.

Борута зі своїми посіпаками теж виявилися небалакучими. Припускаю, що вони й самі небагато знали про відьмацькі витівки Ядвіги, а якщо щось і підозрювали то розсудливо вирішили тримати свої здогадки при собі. Мабуть подумали що краще буде якщо вирок винесе повітовий суддя ніж опинитися в руках безжального інквізитора-костолома. Кінцевий результат все рівно той самий, та помирати на шибениці якось легше і не так боляче, ніж бути спаленим живцем на очищувальному багатті святих отців. А те що смертної кари їм не уникнути ніхто з розбійників не сумнівався. Дізнавачі у судді були фахівцями своєї справи і вже при першому допиті Борута вибовкав і де знаходиться награбоване ним добро, і скількох безневинних душ він з поплічниками відправили в потойбіччя, щоб заволодіти власністю бідолашних жертв.

Страту розбійників призначили на сьомий день і відбутися вона мала на центральній площі містечка. Я і мсьє Тетрафесес розсудливо вирішили, що наша присутність на цій події необов’язкова, а тому залишили Опільсько ще на світанку. Осінній ранок видався на славу. Повітря все ще зберігало залишки літнього тепла, однак відчувалося що перші приморозки вже не за горами. Сонце тільки-но випірнуло із-за обрію і в його яскравому промінні на траві й листях дерев дорогоцінним камінням виблискували краплини роси.

Деякий час ми їхали мовчки, насолоджуючись легким подихом вітерцю що доносив мелодійний спів лісового птаства. Коли ж опинилися біля придорожньої могили Анрі зупинив бричку і зіскочивши на землю прихилив голову в поминальній молитві. Я приєднався до друга, бо хоча й був практично незнайомий з похованим тут юнаком, однак саме на моїх руках нещасний залишив цей грішний світ.

– Він був для мене як молодший брат, якого я не зумів вберегти від підступного лиходійства, – журливо мовив мандрівний натураліст закінчивши молитися.

– Друже Анрі, це той помічник, що виконував ваше доручення? – стиха поцікавився я мсьє Тетрафесес, хоча вже й так знав відповідь на своє запитання. Також здогадувався що він ніякий не учений королівського академії наук з далекого Ахена і зовуть його зовсім не мсьє Анрі Тетрафесес.

– Так, сеньйоре Вібурно, – сумно зітхнув супутник і глянувши мені прямо у вічі несподівано запропонував. – А давайте мій приятелю поговоримо відверто, і почнемо з того що назвемо одне-одному наші справжні імена. Ваше мені випадково стало відомо, а ось я мушу повторно відрекомендуватися. Маю честь представитися – Горобець, характерник Горобець.

Я підозрював щось подібне, та почуте все ж таки неабияк мене вразило. Про козацьких характерників довелося багато наслухатися ще в юності, від названого батька. За його словами це були могутні маги й відважні воїни котрі не боялися стати на герць з найхимернішим створінням Темряви. Їхні геройські звитяги оспівували кобзарі в своїх баладах, а легенди про славетні подвиги долітали навіть до армії кардинала Фелліні. Його святість якось навіть обмовився, що коли б він мав у своєму війську хоч з десяток таких вправних чаклунів, то вважав би себе непереможним. І ось тепер мені випала нагода заприятелювати з одним з цих відчайдушних лицарів.

– Маю за честь познайомитися з ясновельможним паном характерником, – шанобливо мовив я припіднімаючи свого капелюха на знак вітання.

– Кепкуєте з мене? – всміхнувся характерник. – Який я вам ясновельможний пан, друже Петро, просто побратим по зброї Горобець.

– То ви його все-таки здолали, чи ні? – наважився я задати запитання яке не давало мені спокою ще з того вечора.

– Ви маєте на увазі володаря відьми Ядвіги, так званого пана Тадеуша? На превеликий жаль ні. Та він від мене добряче отримав і ще довго після цієї сутички буде зализувати свої рани. Хоча мушу зізнатися, міцним горішком виявився паскудник і теж трохи пом’яв мені боки.

Про пом’яті боки Горобець міг і не згадувати, адже його перебинтована голова, обпалені брови та права рука на перев’язі говорили самі за себе. Вже не знаю що він там витворяв в хатинці мірошниці, поки я воював з бандитами, але коли на поміч підоспіли чумаки, відьмине кубло було огорнуте мерехтливим синім сяєвом і в середині нього так гуркотіло наче там били грозові громи. А потім спалахнуло яскраве світло від якого ми всі ледь не осліпли. Його жарке полум’я геть спопелило халабуду пані Мазур і яким чином характерник залишився живим серед цієї огняної гієни я і досі збагнути не можу. Мабуть від загибелі чаклуна врятувала його магія.