Читати книгу - "Морські пригоди «Зоряного мандрівника»"

– Авжеж, – погодився Юстас. – Навіщо мокнути даремно?

Та Дриніан вперто тримав попередній курс.

– Вони слушно кажуть, Дриніане, – промовив Каспіан. – Чому б нам не повернути до західного ручаю?

– Як зволить ваша величність, – сухувато відповів Дриніан. Йому, бувалому моряку, поради новачків здавалися і нерозумними, і недоречними. Та він усе ж змінив курс і, як з’ясувалося пізніше, правильно зробив.

На той час, коли вони набрали води з ручаю, дощ закінчився; Каспіан, Юстас, Певенсі та Рипічип вирішили залізти якнайвище в гори й огледіти місцевість. Вони насилу продиралися крізь колючі чагарники, дорогою не перестрівши жодної живої істоти; лише поодинокі чайки з криками проносилися над головою. Опинившись на вершині, вони побачили, що острів зовсім невеликий – не більше двох тисяч кроків ушир, а море звідси здається широким і непривітним – зовсім не таким, яким його бачиш із палуби.

– Подумати лишень! – тихо сказав Юстас Люсі, придивляючись до східного обрію. – Пливемо, пливемо, а куди потрапимо – і самі не знаємо.

Але сказав він це просто за звичкою, а не через вередливість, як раніше. Стояти нагорі було не надто приємно: холодний вітер пронизував наскрізь. Усім закортіло спуститися вниз, аж раптом Люсі запропонувала:

– А пройдімо трохи далі й спустимося до другого струмка, куди хотів підійти Дриніан! Хоча б заради цікавості…

Усі погодилися, і за чверть години вони побачили місце, де витікав другий струмок.

Тут виявилося цікавіше, ніж вони думали: перед ними було маленьке гірське озерце, з усіх боків оточене скелями. Лише в тому місці, де вода стікала до моря, між кручами був вузький проміжок. Місце, на щастя, виявилося безвітрим, і вони присіли перепочити серед вересових кущів.

Аж раптом Едмунд схопився, немов ужалений.

– Ой, і гостре ж тут каміння! – вигукнув він і пошарив у кущах. – Еге ж, ось, знайшов! Стривайте, та це не камінь… Це рукоять меча. А ось і сам меч. Геть заіржавів. Пролежав, мабуть, років сто.

– Скидається на нарнійський, – сказав Каспіан, і всі підійшли ближче.

– Піді мною теж щось тверде, – сказала Люсі. Це виявилися рештки кольчуги. Тут усі стали навкарачки і ну обшукувати кущі. Так були знайдені ще шолом, кинджал та кілька монет, та це були не якісь там аладинські «півмісяці», а справжнісінькі «леви» та «дуби», які завжди можна побачити на базарних площах Біверсдама чи Беруни.

– Схоже, це все, що лишилося від одного з наших лордів, – зітхнув Едмунд.

– Я хотів сказати те саме, – підхопив Каспіан. – Але ж хто це був? Знак на рукояті відсутній… І хотілось би знати, як він поліг…

– І як нам за нього помститися! – підкинув Рипічип.

Едмунд – єдиний з усієї компанії, кому доводилося читати детективи – тим часом сидів і розкидав розумом:

– Знаєте що? – мовив він врешті-решт. – Тут щось не так. Він загинув не в бою.

– Чому це? – спитав Каспіан.

– Кісток немає, – відповів Едмунд. – Убивця, швидше за все, забрав би зброю й обладунок, а тіло залишив би тут.

– Можливо, його загризли дикі звірі? – припустила Люсі.

– Де ти бачила таких розумних звірів, які спершу знімають із людини кольчугу, а потім їдять? – заперечив Едмунд.

– А може, це був дракон? – висловив припущення Каспіан.

– Ні, – тут же відгукнувся Юстас. – Дракони тут ні до чого. Я це точно знаю.

– Добре, пішли звідси, – закликала Люсі. Їй було тут не по собі після того, як Едмунд заговорив про кістки.

– Гаразд, – погодився Каспіан, зводячись на ноги. – Залишмо все це тут. Усе одно воно вже нікуди не годиться.

Вони обійшли навколо озера й зупинилися там, звідки витікав струмок. День виявився спекотний, діти із задоволенням викупалися б і напилися із струмка. Усе ж Юстас нахилився й простягнув руку, щоб зачерпнути води, як раптом Рипічип та Люсі в один голос скрикнули:

– Дивіться!

Юстас подивився в воду. Вода в озері була зовсім прозорою, і на його сірому кам’янистому дні лежала статуя людського зросту – видно, золота. Лежала вона долілиць, і руки її були підняті над головою. Тієї миті, коли всі поглянули на неї, з-за хмар визирнуло сонце, і золото сліпуче засяяло у промінні. Люсі подумала, що красивішої статуї ще зроду не зустрічала.

– Оце так, – присвиснув Каспіан. – Видно, прийшли ми сюди недарма. Цікаво, а чи зможемо ми її витягнути?

– Доведеться пірнати, – підмітив Рипічип.

– Це зайве, – заперечив Едмунд. – Якщо вона із щирого золота, нам її однаковісінько не підняти. Та й глибина тут немала. На око – футів п’ятнадцять, не менше. Хоча заждіть хвилинку. Я взяв із собою мисливський дротик: спробуємо виміряти точніше. Потримай-но, Каспіане, мене за руку.

Каспіан взяв його за руку, і Едмунд, нахилившись над озером, помаленьку опускав дротик у воду. Не встиг дротик зануритися й наполовину, як Люсі проказала:

– Мені здається, що статуя не з золота. Це все через сонце. Подивіться – і дротик став такого ж кольору…

– Що сталося? – гукнуло разом кілька голосів, тому що Едмунд зненацька випустив дротик із рук.

– Я не зміг його втримати! – вражено пробурчав він. – Він враз став таким важким!

– Онде він лежить на дні, – сказав Каспіан. – Люсі мала рацію: тепер він точнісінько такого ж забарвлення, як статуя.

Та Едмунд, випадково зирнувши на свої черевики, раптом закричав:

– Відійдіть! Зараз же геть від води!

Усі позадкували й уп’ялися на нього.

– Погляньте! – сказав Едмунд. – Погляньте на носаки моїх черевиків!

– Пожовтіли нібито, – почав Юстас.

– Вони із золота! Зі щирого золота! – не дав йому договорити Едмунд. – Помацайте самі! Це не шкіра, а метал! І важкі стали, як свинець!

– Клянусь Асланом! – вигукнув Каспіан. – Ти ж не станеш стверджувати…

– Стану! – перебив Едмунд. – Ця вода все перетворює на золото. Так трапилося з дротиком – саме тому він і став таким важким. А потім мені плюснуло на черевики – добре ще, що я стояв не босоніж! І з ними сталася така сама історія! А той бідолаха, що лежить на дні, судячи з усього…

– Виходить, це ніяка не статуя, – тихо промовила Люсі.

– Атож. Тепер усе зрозуміло. Він прийшов сюди спекотного дня, там, де ми сиділи, роздягнувся. (Одежа з того часу або стліла, або стала в пригоді птахам на гнізда, залишився сам обладунок.) Потім пірнув – і…

– Не треба! – замружилася Люсі. – Який жах…

– Авжеж, – сказав Едмунд. – Ми були на волосину від смерті.

– Саме так, на волосину! – підхопив Рипічип. – Адже кожен із нас міг сунути в воду руку або вус, або