Читати книгу - "Морські пригоди «Зоряного мандрівника»"

– Усе ж перевірмо це, – запропонував Каспіан.

Він зламав гілочку вересу, обережно схилився над струмком і занурив її в воду, а коли вийняв, тримав у руці її точнісіньку подобу з найщирішого золота.

– Король, що володіє цим островом, – сказав Каспіан, трохи почервонівши, – міг би стати найбагатшим з усіх королів. З мого височайшого веління, ця земля віднині належить Нарнії. Ми назвемо її островом Золотої Води. А вам я велю суворо-пресуворо тримати це в таємниці. І ніхто, навіть Дриніан, не повинен про це знати! Під страхом смерті! Ви чуєте?

– Та ти, напевне, забув, із ким розмовляєш! – несподівано прищулився Едмунд. – Я не належу до твоїх підданих. І коли вже на те пішло, то все абсолютно навпаки. Я – один із чотирьох давніх володарів Нарнії, а ти підвладний моєму брату, Великому королю…

– Ось як повертається справа, королю Едмунде, – спокійно сказав Каспіан і поклав руку на ефес шпаги.

– Ану припиніть! – підскочила до них Люсі. – Що за люди ці парубчиськи! Хіба ви королі? Дурники ви нещасні, ось ви хто… Ой!

Люсі враз спинилася на півслові, і всі повернули голови туди, куди дивилася вона.

Над ними сірим схилом пагорба (сірим, тому що верес ще не зацвів), не дивлячись на них і полискуючи, як на сонці (хоча сонце уже зайшло за хмари), неквапливо й беззвучно пройшов найбільший лев, якого коли-небудь доводилося бачити людині. Розповідаючи про це пізніше, Люсі спершу казала, що він був аж ніяк не менший за слона, хоча через деякий час чомусь уже порівнювала його з конякою. Та тієї миті їм усім було не до порівнянь. Ніхто не наважився бодай спитати, що відбувається. Вони збагнули, що це Аслан.

Друзі так і не второпали, звідки він узявся і куди зник. Усі подивилися одне на одного так, буцімто щойно попробуджувалися зі сну.

– Про що це ми тут вели мову? – промовив Каспіан. – Здається, я бовкнув якусь дурницю?

– Ваша величносте, – втрутився Рипічип. – На цьому місці лежить закляття. Повернімося швидше на корабель. І якщо ви, ваша величносте, удостоїли мене честі дати цьому острову ім’я, то я назвав би його островом Мертвої Води.

– Ця назва здається мені доволі вдалою, Рипе, – сказав Каспіан. – Хоча я тепер уже й не пригадаю чому. Проте вже розпогодилося, і Дриніану, очевидно, не терпиться підняти якір. Безперечно, нам буде що йому розповісти!

Та розповідати було особливо й нічого, бо події минулої години неначе стерлися з їхньої пам’яті.

– Їхніх величностей немовби хтось заворожив, – пробасив Дриніан Ринсу, коли «Зоряний мандрівник» ішов повним ходом, а острів Мертвої Води розтанув за небокраєм. – Щось із ними там, певно, сталося. Та єдине, що я з’ясував, так це те, що вони, очевидно, натрапили на останки одного з лордів.

– Ну, що ж, капітане, – відповів Ринс. – Трьох ми вже відшукали. Зосталися ще четверо. Так ми, дивись, і встигнемо додому до Нового року. І непогано б: тютюну в мене залишилося зовсім трохи… На добраніч, ваша світлосте.

Розділ 9

Острів Тисячі Голосів

Незабаром вітер, що так довго дув із північного заходу, змінився найсправжнісіньким західним вітром, і світанкової пори, коли сонце вставало з моря, вигнутий ніс «Зоряного мандрівника» цілився в середину сонячного диска. (До речі, багатьом мандрівникам тутешнє сонце здавалося більшим за нарнійське.) Вони плили і плили туди, куди їх підганяв помірний, проте невтомний легковій, і не зустрічали ні риб, ні чайок, ні кораблів, ні суші. І знову-таки їхні припаси вичерпувалися, і знову до їхніх сердець закралася бентежна думка, що цьому морю не буде кінця-краю…

Та на світанні того самого дня, коли, на загальну думку, подальше плавання стає занадто небезпечним, попереду, на тлі сонця на сході, проступили обриси острова.

А вже пополудні вони кинули якір у широкій затоці й зійшли на берег. Це місце не було схожим на жодне з тих, де вони вже побували. Йдеться про те, що саме узбережжя ввижалося диким та пустельним, але далі розкидалися зелені луки, трава на яких була немовби підстрижена вмілим садівником. Дерева росли на однаковій віддалі одне від одного: на землі під ними не було ані зламаного віття, ані палого листя. Подекуди відкілясь доносилося туркотіння горлиць, але інших звуків вони не почули.

Мандрівники вийшли на довгу пряму піщану дорогу. На ній не було ані травинки, а по обидва боки височіли дерева. Удалечині, у самому кінці цієї алеї, вони розгледіли довгий сірий будинок, від якого віяло надзвичайним затишком та супокоєм.

Заледве вони ступили на дорогу, як Люсі відчула, що в її черевичок потрапив дрібний камінчик. У такому незнайомому місці їй, либонь, не завадило б попросити, аби решта зачекали на неї, та вона цього чомусь не зробила. Вона тільки зупинилася і сіла на пісок, аби зняти черевичок. Та шнурок, як на зло, затягся у вузол.

Поки вона його розплутувала, інші встигли відійти досить далеченько. А на ту хвилину, як вона витрясла камінець і знову взулася, їхні голоси уже стали нечутними. Зате вона почула дещо інше. Тільки із зовсім іншого боку. До її слуху донісся глухий гуркіт, немов сила-силенна дужих молодців гупали об землю важкими дерев’яними обухами чи колодами. І стугін цей досить стрімко наближався. Вона сиділа, прихилившись спиною до дерева, і позаяк залізти на нього їй було не під силу, то лиш зачаїлася у сподіванні, що її не помітять.

Бум, бум, бум… Це наближалося. І Люсі вже відчувала, як під нею здригається земля. Та вона, як і раніше, нікого не бачила.

Спершу їй здавалося, що звуки ці рокочуть позаду неї, та раптом гахнуло прямо на дорозі. Вона збагнула це не по звуку, а по тому, як пісок пирснув у боки, буцімто від сильного удару. А наступної хвилини всі ці звуки збіглися разом у якихось двадцяти футах від неї і враз перервалися. Ось тоді й бухнув голос.

І це було справді моторошно, бо, як і до того, не було видно анікогісінько. Увесь цей підстрижений і причесаний острів видавався так само пустинним, як і в мить, коли вони висадились. Утім, поряд із нею зазвучав якийсь голос. І виголосив цей голос ось що:

– Побратими, настав наш час.

Йому тут же відповів гурт інших голосів:

– Чули? Він сказав: «Настав наш час!» Правильно, ватаже! Золоті слова!

– Ось що ми зробимо, – проказав перший голос. – Гайда на берег! Станемо між ними та їхнім човном так, щоб з одного боку від нас були вони, а з іншого – їхній човен. І