Читати книгу - "Тіні минулого , Дроянда"

Група друзів підійшла до старої вежі, що височіла в самому центрі міста. Її темні стіни здавалися покритими тінями, які ворушилися, ніби живі.

— Ви теж це бачите? — пошепки запитала Ліза.

— Так, — відповів Орест. — Це не просто будівля. Це пастка.

Анна стиснула кулак.

— Тоді ми повинні бути готові до всього.

Вони зайшли всередину.

Простір навколо них змінювався — коридори розтягувалися, двері з’являлися й зникали, і здавалося, що вони потрапили у нескінченний лабіринт.

— Він грається з нами, — буркнув Дмитро.

Раптом перед ними виникла фігура у темному плащі. Її обличчя було приховане капюшоном.

— Юан?! — вигукнула Вікторія.

Фігура повільно підняла голову, і друзі побачили, що це дійсно був Юан… але щось з ним було не так.

Його очі світилися темним світлом, а навколо нього кружляли тіні.

— Ви прийшли… — його голос був тихим, майже неживим.

— Що з тобою сталося? — запитала Анна.

Юан зробив крок уперед, і його тінь розтягнулася по підлозі

— Я зрозумів правду. Сутінковий князь не ворог. Він показав мені, що минуле не можна забути. Воно — частина нас.

Богдан зціпив зуби.

— Але це не означає, що ми повинні залишатися в ньому назавжди!

Юан похитав головою.

— Але це не означає, що ми повинні залишатися в ньому назавжди!

Юан похитав головою.

— Ви не розумієте… Ви теж станете частиною цієї вежі.

Темрява навколо нього загусла, і друзі зрозуміли, що це пастка.

— Нам доведеться битися, — прошепотіла Ліза.

Анна крокнула вперед.

— Ні. Нам доведеться його повернути.

Всі затамували подих.

Попереду було випробування, яке вимагало не сили… а серця.