Читати книгу - "Кароока, Mary Uanni"

Я зайшла до маленької кав’ярні на розі, де завжди пахло свіжозмеленими зернами, а у повітрі витав аромат ванілі та шоколаду. Людей було небагато — пара студентів за столиком біля вікна переглядали конспекти, якась жінка в діловому костюмі розмовляла по телефону, обхопивши руками паперовий стакан із латте. Я підійшла до прилавка, швидко переглянула меню і замовила собі каву та круасан із мигдалем.

— Сімдесят три гривні, — байдуже повідомила касирка, набираючи суму на терміналі.

Я машинально потяглася до кишені, витягла купюри, але коли побачила мені не вистачало, серце пропустило удар. Ну звичайно. Я ж забула, що витратила останні гроші на бензин.

— Е-е… здається, в мене трохи не вистачає, — пробурмотіла я, відчуваючи на собі погляд людей у черзі.

— Ви можете щось прибрати, — запропонувала касирка, явно не в захваті від цієї ситуації.

Я швидко перебирала варіанти в голові, думаючи, що краще залишити — каву чи круасан, — коли раптом з-за моєї спини почувся короткий, майже байдужий голос:

— Додайте до мого чеку.

Я різко обернулася. Позаду мене стояв хлопець у чорній куртці та кепці, насунутій низько на лоб. Його обличчя було майже повністю приховане тінню, лише пасма чорного волосся вибивалися з-під тканини. Він стояв спокійно, розслаблено, ніби йому було байдуже до всього, що відбувалося навколо.

— Що? — не відразу відреагувала я.

— Додайте до мого чеку, — повторив він, кидаючи на прилавок картку, не глянувши на мене.

Касирка без зайвих питань пробила чек, а я стояла, відчуваючи, як всередині все закипає. Та хто він взагалі такий, щоб платити за мене?

— Чекай, я… — Я потягнулася до його руки, вхопила за край рукава куртки, змусивши його трохи нахилитися до мене. — Я не просила тебе платити.

Він лише ледь помітно нахилив голову, але так і не підняв її, щоб я змогла розгледіти обличчя.

— Та й що тепер? — спокійно кинув він.

Я зітхнула.

— Давай я тобі поверну. Чи хоча б пригощу кавою. Як тебе знайти?

Хлопець мовчав кілька секунд, потім випрямився і відсторонився.

— Не треба.

Я насупилася.

— Тоді хоча б скажи, як тебе звати.

Він нарешті злегка підняв голову, і я помітила, як його губи розтяглися в легкій, майже непомітній усмішці.

— Макс.

Я кліпнула, але поки переварювала почуте, він уже зробив крок назад, розвернувся і вийшов із кав’ярні, не озираючись.

Макс? І що мені з цим робити?

Я повернулася назад додому, штовхнувши двері плечем, і відразу відчула знайомий запах ванілі та кориці. В нашій квартирі завжди пахло по-особливому, ніби тут жила не людина, а суцільний затишок. У вітальні світло було приглушено, лише екранних телевізорів міряє блакитними відблисками, відкидаючи тіні на стіні.

Роня лежала на дивані, загорнувшись у величезний м'який плед, і повністю занурилася у фільм. Вона навіть не ворухнулася, коли я пройшла повз, лише машинально потягнулася до столика й намацала чашку з чаєм. Я закотила очі.

— Ти навіть не привітаєшся? — запитала я, кидаючи сумку на крісло.

— Ммм, привіт, тут Джек с даху стрибає, — пробурмотіла вона, навіть не відірвавши погляду від екрану.

Я скептично поглянула на неї. Ну й чудово. Я тут вражена, що якийсь таємничий хлопець заплатив за каву, а вона навіть не поцікавилася, як минув мій день.

— Що дивишся?

— «Закоханий детектив», — кинула вона на телевізор, а потім швидко опустила погляд на телефон, що засвітився новим повідомленням.

Я підняла брови.

— Ми ж збиралися провести вечір разом.

— Ми і проводимо.

— О так, ти ж так зайнята мною, що навіть не можеш відірватися від телефона.

Роня тільки посміхнулася, не звертаючи увагу на мій сарказм.

— Це Денис пише, не можу не відповісти.

— Звісно, ​​Денис, — я закотила очі ще раз і зітхнула. — Як же без нього. Єлена помре в четвертій серії. – кинула я їй з посмішкою.

— Та нащо ти мені спойлериш? Мама! Ти… Та блін — пирхнула вона, все ж таки відкладаючи телефон убік і зростаючи, щоб підсунутись ближче до мене. — Давай просто дивитися фільм.

Я зітхнула й притулилася спиною до подушок, вирішивши не псувати собі настрій. Ми вже десять хвилин дивилися сцену, де головний герой біг по дощовій вулиці, намагаючись зупинити кохану, коли мій телефон завібрував.

Я глянула на екран і відразу випрямилася.

— З відділку.

Роня зітхнула.

— Ну звичайно. Куди ж без вашого кримінального світу.

— Вибач, але я маю взяти.

Я натиснула на прийом виклику й піднесла телефон до вуха.

— Анісімова слухає.

З того боку почувся знайомий голос слідчого.

— У нас щось новеньке. Треба перевірити рейси всіх літаків. Є важлива інформація.

Я швидко кивнула, хоча він мене не бачив.

— Вже їду.

Роня подивилась на мене з розчаруванням.

— Серйозно?

— Пробач.

Я вже схопила свою сумку і прямувала до виходу, коли вона знову заговорила:

— Коли ти таки проведеш зі мною цілий вечір, мам?

Я глянула на неї через плече й посміхнулася.

— Коли злочинність впаде до нуля, обіцяю.

Вона щось пробурмотіла собі під ніс, але я вже зачиняла двері за собою, виходячи в ніч.

Я сіла в машину, швидко завела двигун, і мій «Форд» стрімко вирвався з місця, прорізаючи нічну темряву фарами. Вулиці були майже порожні, лише де-не-де пролітали таксі або поверталися додому запізнілі водії. Я любила нічне місто. Воно ніби належало тільки мені — без натовпів, без шуму, без хаосу. Я могла їхати, не думаючи про світлофори, не гальмуючи на кожному повороті.

У вікні пролітали знайомі будівлі, які вдень здавалися звичними, а вночі набували зовсім інший вигляд. Мій «Форд» мчався по мосту через річку, і я глянула вбік — вода виблискувала під місяцем, так же спокійно, як я хотіла бути. Але в голові — буря.