Читати книгу - "Кароока, Mary Uanni"

Чому я це роблю? Я адвокат. Я мала б сидіти в офісі, працювати з паперами, вибудовувати стратегії для клієнтів, а не ганятися за привидами та перевіряти рейси літаків. Це робота поліції. Але я знову вплуталася.

Мої думки металися, як машини на нічних перехрестях. Лев. Лука. Роня. Чому в мене таке життя?

Лев… Його погляди, його увага, його руки, які він так впевнено кладе на мене, ніби я його власність. Його подарунки, які я без вагань викидаю, тому що вони не приносять радості, а лише тривогу. Його голос, коли він каже, що я належу йому. Брехня. Я нікому не належу.

Лука… Він був іншим. Коли я з ним говорила, я не відчувала цієї липкої одержимості. Його голос не був владним, а спокійним, впевненим. Але він пішов. Чому? Чому я завжди обираю тих, хто зникає?

Роня… Моя єдина постійність у цьому хаосі. Її сміх, її бурчання, її голос, коли вона сварить мене за те, що я мало сплю. Вона дійсно хвилюється. Вона єдина хто для мене дійсно зараз важлива.

Я стисло видихнула і сильніше натиснула на педаль газу. Чим швидше я доберуся до відділку, тим менше часу залишилося на зайві думки.

У відділку було людно, незважаючи на пізній час. Світло лампи різко било в очі після темної вулиці. Я пройшла коридором, минаючи кількох знайомих поліцейських, які щось обговорювали біля кавової машини, і зайшла до кімнати, де на великій дошці були закріплені фотографії, документи та нитки, що з’єднували деталі справи.

Слідчий повільно обвів рукою карту рейсів на моніторі, а потім вказав на два особливі. Я наблизилася, нахилилася ближче, мій погляд пробігав по цифрах, кодах, відстанях, розкладу польотів. Відчуття тривоги стало майже фізичним.

— Отже, — я видихнула, — літак, що розбився, летів на Філіппіни. Це ми вже знаємо. Але куди тримав курс другий літак?

— Його "близнюк", — пробурмотів слідчий і натиснув кілька клавіш на клавіатурі, виводячи додаткову інформацію. — Це другий літак. І він... не має місця призначення.

Я примружила очі.

— Як це «не має»?

— Його немає в записах, Роса. Офіційно він не існує.

Холодний електричний світ ламп різав очі. Я ковзнула поглядом по паперах, по роздруківках, по карті на стіні. Це було неправильно. Це було величезне шахрайство.

— Це приховали, — я повільно провела пальцями по дошці з фотографіями, з’єднаними червоними нитками. — Але як? Аеропорт — не порожнє поле серед ночі. Там десятки камер, сотні працівників. Як вони все це прикрили?

Мовчання було важким.

— Усім роти позатикали, — нарешті озвався слідчий. — Уявляєш, скільки це коштувало?

Я відступила на кілька кроків, нервово зібравши волосся у хвіст, потім знову його випустила. Голова кипіла.

— Ми щось випускаємо... — моє дихання стало частішим, я стиснула кулаки, мій голос почав зриватися на злість. — Навіщо депутату влаштовувати свою смерть? Навіщо він сів на літак, і щоб ніхто не знав? Який мотив?! Де, чорт забирай, мотив?!

Глуха тиша. Ніхто не знав відповіді.

Я різко розвернулася, підійшла до столу слідчого, взяла його чашку з кавою і зробила ковток. Він тільки підняв брови, але нічого не сказав. Я зручно вмостилася в його кріслі, закинула ногу на ногу і спокійно дивилася на нього.

— Що? — я кинула погляд через плече. — Не знаю, коли я стала такою, але щоб вижити в цьому світі, треба робити все по-своєму. Той, хто покаже слабкість, програє. Це не мої слова, але зараз я розумію їхній сенс. Лука був правий, на рахунок цього.

Слідчий зітхнув, але змовчав. Я вже хотіла щось додати, як двері різко відчинилися.

У кімнату зайшов молодий хлопець, на вигляд років двадцяти. Стрункий, високий, з гострими вилицями і темним волоссям, яке було недбало зачесане назад. Він виглядав трохи розгубленим, особливо коли його погляд зупинився на мені. Очі — світлі, уважні, трохи напружені. Він явно не очікував побачити мене на місці слідчого.

Я мовчки підняла брову, кидаючи йому німе питання: «Ти хто і чого тобі тут треба?»

Він повільно дістав з кишені пістолет і навів його прямо на мене.

— Ти хто така? Де Ігор Степанович?

Я втрималася від сміху. Це було... тупо. Вкрай безглуздо.

Не встигла я навіть щось сказати, як з кута вийшов його ненаглядний слідчий. Він швидко підійшов, грубо схопив хлопця за руку, опустив його пістолет і накрив йому рота долонею.

— Вона думає, не бачиш? — Ігор сердито забрав у нього зброю і кинув її на стіл. — Чого приперся?

Хлопець стояв, кліпаючи, очевидно, не розуміючи, що відбувається.

— Мені сказали прийти до вас, — пробурмотів він. — Я тепер ваш напарник.

Я різко відкинулася в кріслі.

— Навіщо мені напарник? Я працюю один.

— Ти працюєш зі мною, Ігоре, — поправила я його, схрестивши руки на грудях.

— І зі мною тепер, — додав хлопець, уже трохи впевненіше. – Ігоре.

Я зітхнула, відчуваючи, що цей день стає дедалі гіршим.

— Агов, він хоч щось вміє?

— Це ми зараз і перевіримо, — пробурчав слідчий, потираючи перенісся.

І тут мене осяяло.

— Їм потрібно було алібі, — я різко підвелася.

— Що? — Ігор відразу напружився.

— Вони інсценували смерть, щоб отримати алібі на щось незаконне, — мої думки працювали швидко. — Але на що?

Ігор на секунду замислився.

— На…

— Ну думай! — я зробила крок до нього.

— На… перевезення контрабанди?

Я заплескала в долоні.

— Давай ще!

— На наркотики?

— Ще!

— Хабарі?

— Ще, Ігоре!

— На… — він зупинився, його очі раптово розширилися. — Золото.

Мені сподобалося, як він це сказав. Повільно, впевнено. Ніби щось всередині нього клацнуло на місце.

— Бути не може… — пробурмотів він.

— Ще й як може, — я схопила справу про пограбування банку і відкрила її.

Олег, як виявилось ім’я парубка, який до цього просто спостерігав, нарешті зрозумів, що відбувається, і вражено похитав головою.