Читати книгу - "Кароока, Mary Uanni"

— Але час не збігається, — Ігор все ще сумнівався. — Пограбування сталося пізніше, ніж виліт літака.

Я відмахнулася.

— Це можна було влаштувати. Закрити рота кому треба, підтягнути зв’язки, підробити документи…

Я прямувала до дверей, у голові вже вибудовувалася схема.

— Геніально… — пробурмотів Олег.

Ігор лише скосив на нього погляд і дав ляпасом по потилиці.

— Дубина, вчись!

— Ви зі мною, хлопці? — я кинула погляд через плече.

— Куди? — Ігор підняв брову.

Я зупинилася біля дверей, легко торкнулася їх долонею.

— Не «куди», а «через що».

Олег розгублено подивився на Ігоря.

— І через що?

Я широко усміхнулася.

— Через двері в нікуди.

— Вона в своєму розумі? — Спитав Олег

— Ти мене питаєш? Я ніколи не знаю що відбувається в неї в голові.

Нічне місто залишилося позаду, коли ми під'їхали до банку. Я вела машину, крутячи кермо впевнено, майже бездумно. Мої думки досі вірували — рейси літаків, золото, пограбування, депутат, який інсценував власну смерть. Усе це було пов'язано, але як?

Банк, що фігурував у справі, виглядав занадто… спокійним. Занадто тихим. Я чекала на миготливі вогні поліції, охоронців, які б метушилися біля входу, на ознаки тривоги, паники, хаосу. Але замість цього перед нами височіла величезна бетонна будівля, і вона була… порожньою. Я розумію що пограбування сталося три ді тому, але…

— Щось тут не так, — пробурмотіла я, заглушивши двигун.

— Дуже спостережливо, — сухо прокоментував Ігор, виходячи з машини. — Невже банк, з якого викрали три тисячі кілограмів золота, не має охорони?

Я подивилась на Олега. Він нервово проковтнув слину.

— А раптом там пастка?

— Раптом? — я посміхнулася. — Олеже, запам'ятай: нічого не буває «раптом». Це або сплановано, або зроблено з умислом.

— А це не одне й те саме?

Вхідні двері легко піддалися, коли я натиснула на них рукою. Не закрито. Я кинула короткий погляд на Ігоря, і він тільки хитнув головою, мовляв, усе зрозуміло. Ми зайшли в середину.

Порожнеча.

Уночі банки бувають такими тихими. Але зараз це напружувало.

Підлога під моїми підборами здалась занадто чистою. Стіни — високо рівними.

— Це щось схоже на пастку, — сказав Ігор.

— Або хтось дуже хоче, щоб ми так подумали, — я провела рукою по стіні, шукаючи щось незвичайне.

Олег мовчки йшов за нами, озираючись.

— А де… ну, не знаю, персонал?

— Гарне питання, — я зупинилася перед величезними броньованими дверима сховища. — Бо якщо банк пограбували, то хоча б хтось мав би тут бути.

Олег глянув на Ігоря.

— Відкриємо?

— Хіба є хтось хто нас зупинить? — я саркастично посміхнулася.

— А у вас є ордер? – поцікавився Олежик.

— Закрийся. – В один голос сказала я і Ігор Степанович.

Двері відчинилися легко, дуже легко. І в ту ж секунду я зрозуміла, що щось тут дуже неправильно.

Золото.

Багато золота.

Але воно стояло просто на підлозі.

Я стиснула щелепи.

— Що за…

— Це золото? — прошепотів Олег, дивлячись на купу золотих злитків, що лежали рівними рядами.

— Це пастка, — сказала я майже одночасно з Ігорем. Ми переглянулися.

— Ви завжди такі синхронні?

— На роботі так, бо генії думають однаково. – сказала я.

— Взагалі-то, у дурнів думки сходяться.

— Він починає мене дратувати. – сказав Ігор.

— Плюсую.

Я зробила декілька кроків уперед, обережно, придивляючись до деталей. Вся ця сцена здається абсурдною. Якби тут дійсно було викрадено тридцять кілограмів золота, то звідки тут залишки? І навіщо їх залишили?

Я різко зупинилася, помітивши щось на стіні.

Важелі.

Їх було декілька. Масивні, металеві, врізані в стіну так, що їх складно було не помітити.

— Що це таке? — я повернулася до Ігоря.

Він зітхнув.

— Система безпеки.

— Детальніше.

— Підлога вкрита величезними вагами, — пояснив він, підходячи до важелів. — Якщо хоч міліграм золота буде забрано, працює сирена.

Я повно перевела погляд на підлогу.

Ваги?

Мене розбирала цікавість.

— Якщо я стрибну, це щось змінити?

— Ніби ти зараз… — почав Ігор, але я вже різко відірвалася від землі.

Приземлилася на п'яти, і в ту ж мить маленька стрілка на стіні посунулася.

Система працює.

Я примружила очі.

— Це пастка для злодіїв.

— Так, — Ігор провів рукою по обличчю. — Але проблема в іншому.

Я чекала.

— Якщо ця система активна, то як крадій зміг винести три тисячі кілограмів золота за три хвилини, поки все свистіло?

— Три хвилини, звідки інфа?

— Якщо розрахувати, то охорона з головної зали добігла за три хвилини. Але нікого не було. Хоча двері блокуються автоматично, і крадій не дінеться нікуди.

Я відчула, як по спині пробіг холодок.

Головоломка тільки починалася.

Клацання.

Я миттєво дістала пістолет і спрямувала в сторону звуку. Ігор і Олег працюють синхронно, піднімаючи зброю.

У дверях сховища стояв чоловік у темній формі охоронця. Від несподіванки він завмер, піднявши руки долонями вперед.

— Тихо-тихо, свої! — забелькотів він, кліпаючи очима.

— Свої? Чому ж тоді банк пустує?

Він розгублено моргнув.

— Я… Я просто охоронець.

— І що ж ти охороняєш? — Ігор перевів пістолет на рівень грудей чоловіка. — Порожній банк?

— Я просто залишився після зміни, — швидко відповів охоронець.

Його голос був надто рівним. Надто контрольованими.

Я зробила крок ближче.

— Де весь персонал?

Він кліпнув, а потім, здається, вирішив, що краще буде вдавати дурня.

— Вони… не вийшли на зміну?

Я похитала головою.

— Погано брешеш.

Чоловік замітився, явно нервуючи.