Читати книгу - "Кароока, Mary Uanni"

— Я нічого не знаю!

— А про пограбування? — Ігор нахилив голову набік. — Тридцять тисяч кілограмів золота. Хтось прийшов, взяв їх і вийшов. І сигналізація не працює?

Охоронець заперечно захистив голову.

— Я… Я нічого не бачив.

— Нічого? — я примружилася. — Абсолютно?

— Ні.

Я підійшла ще ближче, майже впритул. Він був на голову вищий за мене, з широкими плечима, але зараз виглядав маленьким.

— Слухай, — я злегка нахилила голову. — Якщо ти щось приховуєш, краще скажи зараз.

— Я нічого не знаю, — повторив він, але його голос зрадницьких затремтів.

— Ага, — Ігор підняв брови. — Саме тому ти нервуєшся, ніби тобе ось-ось спалять.

Олег теж вдивлявся в нього.

— У вас тут є хтось… хто здається називається криса? Ну, типу…

Охоронець сіпнувся.

О. Так ось воно що.

— Когось прикриваєш? — спитала я, нахилившись ближче.

— Ні!

— Можемо перевірити.

Він проковтнув слину.

— Я нічого не знаю, — прошепотів він, але тепер виглядав наляканим.

Я повернулась до Ігоря.

— Введіть його у відділок.

— Що? Але…

— Якщо ти такий невинний, тобі немає чого боятися, правда?

Він не встиг відповісти. Ігор вже хапав його за плече і вів до виходу.

Я ж залишилася, розглядаючи ваги, золото і ці важелі.

Тут було щось більше.

Відділок.

Стіна з фотографіями, до яких тягнулися червоні нитки. Я дивилася на неї, намагаючись зібрати у голові роздані пазли.

Літак.

Як він зник?

Як можна взяти літак, повний людей, і зробити так, щоб ніхто його не помітив?

Я провела рукою по підборіддю, потім взяла маркер і обвела коло навколо рейсу, що мав йти на Філіппіни.

Щось тут не складалося.

***

Я зайшла до офісу FYE, відчуваючи втому після насиченого дня. За ніч місто не змінилося, проте мені здавалося, що світ навколо рухався швидше, ніж я встигала за ним. Високі вікна пропускали в середині сіре післяобіднє світло, і воно падало на знайомі столи, чашки з недопитою кавою та монітори, що миготіли різнокольоровими вікнами.

Я помітила Лева ще до того, як він щось сказав. Він сидів за своїм столом, ніби випадково повернувшись у мій бік, але я бачила цю легку усмішку. Вона завжди у нього така—ледь помітна, немов він знає щось, чого не знаю я.

Я пройшла повз нього, не зупиняючись. Кинула сумку на стіл, витягла ноутбук і зробила вигляд, що мене тут немає.

— Ти наче привид, — озвався Лев, його голос звучав надто невимушено. — Безшумно з'являєшся, мовчиш, ховаєшся за екраном.

Я нічого не відповіла, зосередившись на паперах. Лев не поспішав здаватися.

— Важкий день був? — він сперся ліктем на спинку стільця і ​​подівся на мене так, ніби намагався зазирнути мені в душу.

Я не підняла голови.

— Бачу, ти не в настрої.

— Ти геній спостережливості, Лев, — пробурмотіла я, розгортаючи файли.

В цей момент поруч з'явилася Лія. Вона вмостилася на стіл навпроти мене, схрестивши ноги.

— О, я пропустила щось цікаве? — її очі блищали від цікавості, поки вона переводила погляд з мене на Лева.

— Ні, — відповіла я коротко.

— Так, — одночасно уточнив Лев.

Лія усміхнулася:

— Мені подобається ця динаміка.

Я лише скосила на неї погляд.

— Лі, будь ласка, не починай.

— Що? Я нічого такого не кажу! — вона підняла руки, удаючи невинність. — Просто, знаєш, якщо тобі колись захочеться поговорити про... певних людей, ти знаєш, де мене знайти.

Я закотила очі.

— В черзі за кавою?

— Очевидно!

Вона стрибнула на підлогу, кивнула Леву і пішла.

Лев знову повернувся до мене.

— Ти ігноруєш мене, тому що я зробив щось не так, чи тому що просто так хочеш?

Я втупилася в екран ноутбука, ніби там не була відповідь на всі питання.

— Лев, зараз не час.

— А коли буде?

Його голос звучав спокійно, але я чула в його напругу. Він не любив, коли його відштовхували, але я не мала бажання зараз щось заглиблюватися.

— Не знаю, — зітхнула я. — Може, ніколи.

***

Я завжди любив спостерігати за нею. Єва Анісімова була тим типом людей, які не просто жили — вони вибухали, боролися, ламали правила і не дозволяли нікому наблизитися занадто близько. Вона могла б бути стихією. Вогнем, що горить яскраво і спопеляє все навколо. Але я не боявся обпектися. Навпаки, мене це лише більше зачаровувало.

Коли вона злилася, очі її темніли, рухи ставали різкими, голос — колючим. Вона не любила, коли її провокували, і тому я робив це знову і знову.

Сьогодні вона вирішила мене ігнорувати.

Я підійшов ближче, повно, ніби просто проходив повз. Вона не підняла очі, втупившись в екран. Але я бачив, як напружилася її щелепа.

— Що, навіть не привітаєшся?

— Леве, йди до біса.

Я усміхнулась.

— О, значить, я все-таки існую.

Вона закотила очі, а я нахилився трохи ближче, упираючись руками в стіл, ніби ненавмисно загнавши її в пастку.

— Ти особливо зла сьогодні.

— Бо ти особливо дратуєш.

— Це талант, — знизив я плечима.

Єва зробила вигляд, що мене тут немає, і потягнулася за чашкою кави. Але я схопив її за зап'ястя, легко, без зайвої сили, просто щоб вона не змогла вирватися відразу.

— Відпусти, Леве.

— А якщо не хочу?

Вона різко підняла голову, її очі блиснули викликом.

— Тоді я зроблю так, що ти пошкодуєш.

— Пообіцяй.

Вона стиснула губи, а я ледь помітно усміхнувся. Потім все ж відпустив її руку. Єва відразу відсунулася назад, ніби хотіла збільшити відстань між нами.

— Ти ненормальний, — пробурмотіла вона.

— А ти прекрасна, коли сердита.

Єва проігнорувала мене.

Саме тому я вирішив зробити їй подарунок.

На її столі з'явилася маленька коробочка, перев'язана червоною стрічкою. Я не поспішав йти, хотів побачити її реакцію.